Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 48

Вадим прийшов до мене, повністю голим. Його важко було назвати чоловіком: жінкоподібна жирна фігура, жодного волосся на тілі, весь гладенький, чисте порося. Такий тендітний та ніжний. Лукавою посмішкою він звернувся до мене. Я протягнула йому келих вина.

— Вип’ємо, любий. Я дуже хвилююсь, ти повинен розуміти, дівчати сором’язливі в таких ділах. Мені треба трошки розслабитися. — Він видав щось подібне до сміху. Але вино випив.

— Лягай! — Скомандував він. — Цю ганчірку знімай. Зараз ти отримаєш задоволення від справжнього чоловіка. — Ганчіркою був мережевий французький пеньюар, який мати заказала ще пів року тому, а щодо справжнього чоловіка, то він погарячкував. Але я мовчки підкорилася. Подумки, я окреслила кроки для відступу. Це був замок і майже в кожної кімнати був запасний хід. Тут він був за колоною біля будуара. Справжній чоловік невдало покривав моє тіло слинявими поцілунками. Мене нудило.

— Якась ти, дерев’яна. — Він ліг на мене всім своїм обрюзглим тілом і лежав. Мені стало важко, але він не ворушився.

— Вадим? — Я пхнула його у бік, ніякого ефекту. Ледве скинула це тіло з себе, в якому тонули руки. — Так ти спиш! — Я відчула полегшення… Це ж все відьомський напій! Так ось, який наслідок. Тільки — но я хотіла одягнути пеньюар, як двері чорного ходу розкрилися, на порозі стояв оскаженілий Дмитро. Важко дихаючи, він з ненавистю дивився на мене. На ньому не було його звичної ряси, він ніби й не він був.

— Що ти тут робиш?

— Де він?

— Заспокойся. — М’яко сказала я. Побачивши сплячого Вадима, який до того ж хропів як кнур, він стукнув себе по чолу і сів на край ліжка.

— Я божеволію. — Він притягнув мене до себе і поцілував в живіт. — У вас щось було?

— Мертві бджоли не гудуть. Ні, він так напився, що відключився відразу, як ліг.

— Чому ти роздягнута?

— Він наказав. — Я одягнулася врешті. Але не відчувала сорому за свою оголеність.

— Я не міг всидіти на місці. Не міг допустити, щоб до тебе хтось ще торкався. — І додав, — люба, треба вирішити як бути далі. — Що я могла йому відповісти?

— Вір мені. Добре?

— Я не можу допустити, щоб ти жила з іншим чоловіком. Я пішов на гріх заради тебе, я зрадив всі свої ідеали. Свою віру. Мені нема прощення. Але я не жалкую. Хочу аби ти була поруч. Завжди.

— Так і буде. Але трохи доведеться зачекати.

— Чого чекати? Втечемо! Я несу нісенітницю, я знаю. Твій батько знайде нас і вб’є. Мене відлучатимуть від церкви. Хоча, я і сам не зможу в ній залишатися…

— Не переймайся, любий. Бог пробачить тобі, і мені. — Я згадала про контракт. Мені хотілося його заспокоїти, сказати: «Я спокусила тебе обманом, я й отримаю по заслузі. Але це буде потім. Хай так». — Ти мені віриш?

— Так. — Мені здалося, що він був якийсь причинний? Проте всі докори совісті я відкидала зась.

— Поцілуй мене коханий і нічого не питай. Все буде гаразд. — Мені здалося, що він і не слухав мене.

Наступні місяці ми зустрічалися потайки в будинку номер п’ять по вулиці Кривій. Олена вийняла у Ханни там кімнату. Відьма по-змовницьки мені всміхалася. Вони ж зачинялися з Оленою в кімнаті.