Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 43

— Ми вже не опалюємо. Взагалі, будинок великий. Я здаю кімнати, може і вам колись згодиться. — Ханна говорила протяжно, з нотками хрипоти. — Після смерті чоловіка живу сама. Проходьте. — Кімната, в яку нас було запрошено, вразила мене з першого погляду. Адже зовнішній вигляд будинку був занедбаний, але тут було прибрано, підлога натерта до блиску, і мебльована по останньому слову моди 17 століття: бароко з елементами класицизму. Все тут кричало про французький стиль — мальовничі плафони, дзеркало, що було частиною стіни. Стіни прикрашені білим мармуром. Тут були й крісла, і табурети, і торшери, і кабінети драпіровані золотом. Якось це не клеїлося з моїми уявленнями про відьом та їх помешкання. Наливши чай у фарфорові чашки, господарка будинку сіла в оксамитове крісло і пила маленькими ковточками гарячий чай, мовчки розглядала мене, ось на обличчі з’явилася хитра усмішка. Звела брови, нахмурилася, ніби при великому невдоволенні, корпус прогнувся вперед і жінка сказала: «Жахливу гру ти затіяла моя люба. Це буде не просто». Далі знов тиша. Своїм гострим зором вона ніби сканувала мене. Зір — рентген. Я почувала себе ніяково, совалася на стільці, руки тремтіли, хотілося пити, але чай був занадто гарячий. Мені навіть здалося, що він і не охолоджувався, а навпаки, ставав ще гарячіший. За декілька хвилин вода в чашці зашипіла, покрилася бульбашками, пішла гаряча пара та врешті вода перекинулася через край, опікуючи мені руки.

— О, так! — Вдоволено промуркотіла відьма. — Вода — це твоя пристрасть до чоловіка. І як бачиш, — вона облизала губи, — дуже гаряча. Я допоможу тобі. Ходімо. — Ми встали. — Ні, - звернулася вона до Олени, — ти залишишся. Це таїнство та здійснюється воно без сторонніх! — Олена була сердитою, але залишилася на місті. Я тоді не звернула увагу на те, що вони постійно переглядалися, ніби спільники.

Ми пройшли в іншу кімнату, суміжною з цією. Там було темно. Всі стіни були завішані бордовими шифоновими шторами. В центрі стояв стіл на високих ніжках, таких, що дорослій людині він доходив до грудей. Відьма розкрила штори, відкриваючи великі дзеркала, які були розписані усілякими незрозумілими для мене символами. Я могла заприсягтися, що то була кров. Більше ніякої атрибутики. Я нервувала, але той факт, що відьма і зовсім не відьма, дуже розчарував мене, я хотіла побачити банки зі заспиртованими органами й таке інше. Трави, там всілякі, очі жаби, і відьма повинна бути якоюсь страшною, старою, а це. Якась афера, я майже впевнена. І цей дешевий трюк з чаєм? Жінка підвела мене до столу, сама стала навпроти.

— Він буде твоїм, якщо в тебе вистачить мужності та впевненості.

— Я згодна на все.