Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 42

— Ні, я не вірю. — Витираючи підлі сльози, моя рука все ще міцно тримала його рукав. — Я ж бачу, як ти на мене дивишся! Ти боїшся? Не бійся нікого і нічого! — І я нетерпляче загомоніла про всі свої плани на наше спільне життя. Сказати, що він ошаленів, не сказати нічого.

— Ти помиляєшся, Моніка. Навіть, якщо я не мав би сану, ми не змогли б бути разом. Ніколи. — Все це він сказав не звичайним ласкавим голос, а твердою чоловічою відмовою. Вся в сльозах я вибігла з церкви, здивовані охоронці помчали за мною. Плачучи, в істериці, я сиділа в кімнаті. Олена була поруч і всілякими засобами намагалася заспокоїти мене.

— Моніка, люба, заспокойся. — Але ніякі слова не діяли. Вночі мені знов наснився той сон. Я чула його низький голос, майже пошепки, він казав про кохання і про те, що нам судилося бути разом, просто не прийшов ще час. Наступного ранку, Олена допомагала мені одягнутися та сказала, що знає, як треба діяти: «В місті живе відьма, так про неї кажуть. Підемо. Вона зварить зілля і твій коханий буде з тобою».

— Облиш, Олена. Навіть якщо і так, мій батько ніколи цього не дозволить. Дмитро правий, я все це собі вигадала.

— Моніка, вона все зробить. І Дмитра причарує, і батько замилує, і з нареченим порадить.

— Невже? — Я їй довірилася. Була в одному із тих станів, коли можна вмовити й з чортом піти. Олена знала, що я примхлива і зіграла на цьому. Ми прийшли на вулицю Криву, так вона тоді називалася. І назву свою цілком виправдовувала. Ця вулиця, як нерівний рубець, розсікав місто на дві половини. Вулиця була вигнута в різні боки. По обидві сторони брущатої дороги хилилися старі будинки. Вони, як і сама Крива, були вивернутими, похилими, кричали: «Геть!», але хто їх слухав. Багаті, бідні, всім сюди був замовлений шлях. Люди, в пошуках любові, грошей, влади, гамування свої інстинктів, приходили сюди. В цьому місті знаходились магічні крамниці, приватні клуби, відьми. І кожен знаходив те, за чим сюди йшов. Люди мого класу, прикривали обличчя, ховалися за своїми супутниками. В той день дув сильний вітер. Дощові хмари, от-от мали вибухнути. Проте на Кривій було людно. Ми йшли під руку з Оленою, без охоронців. Обличчя я, звісно, сховала під вуаллю. Нарешті ми підійшли до п’яти поверхового старого будинку. На порозі стояла елегантна дама і палила мундштук. Вона одразу справила на мене враження. Жінка була дуже високою та стрункою. Її вишукана довга сукня була обшита бусинками. Як маленькі сльозинки вони розкинулися по поділу одежі. Високий комір був туго застібнутий. Руде волосся туго зібране на потилиці. Відьма випустила тонку цівку тютюнового диму зі своїх яскраво-червоних губ. Вона прямо дивилася на мене, жінка була володаркою рідкого кольору очей — смарагдових. Однак зіниці мала вертикальні. Олена кинулася до неї, цілувала руку в шкіряній рукавичці. Відьма була вишукана на вигляд. Хоча в душі я розуміла, що це тільки на вигляд. Ханна, так її звали, запросила нас до будинку. Зараз, вона називається моєї матір’ю і її кличуть фрау Грільда. Ми пройшли на другий поверх. В домі було темно і якось сиро.