Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 40

— В коханні нема нічого поганого. — Мені здавалося, що отець Дмитро все чудово розумів і просто толерантно зносив мої зітхання по ньому.

— Так, мабуть. Але він не може бути зі мною.

— Чому? — Мені так хотілось прокричати, «тому що він прийняв обітницю безшлюбності», але як я могла таке сказати!

— Тому що…Він не мій…

— Одружений?

— Так, в якомусь сенсі.

— Тоді, дитя, ти повинна боротися з собою. Тим паче, наскільки я знаю, в тебе є наречений.

— Я його не обирала.

— Це воля твого батька, отже, ти повинна підкоритися.

— Отче, ви кохали? — Він мовчав.

— В мене є одна любов і це любов до Бога. — Далі продовжувати було марно. Він буде возвеличувати свою релігію і своє служіння. Закінчивши, я вийшла з церкви. Моя компаньйонка з охоронцями вже чекали.

— Як сповідь? — Спитала Олена. Щодо неї, то вона майже не змінилася. Тільки постарішала. Тоді, вона була років на п’ять старша за мене. Олена була компаньйонкою, так називали її на французьку манеру. Дівчина знала досконало декілька мов, отже навчала і мене. Вона була все такою ж пухкою та незграбною у рухах. Важко пересувалася. Завжди мала рум’янець на м’яких щоках. Русяве волосся постійно заплітала в довгу міцну косу. Всі риси на її обличчі — блюдці були завеликі та здавалося, що їм всім бракує місця. Проте Олена була доброю, часто і густо сміялася. Ми дружили, до однієї пори. Точніше, я так думала, тому повіряла їй всі свої таємниці.

— Як завжди.

— Треба квапитися. Сьогодні у нас гості.

— Знов звана вечеря? — Батько кожну неділю влаштовував вечерю, на яку запрошувалася еліта міста. Моя сім'я, була заможною й авторитетною. Батько — губернатор, мати займалася доброчинністю. Я — єдина донька і спадкоємиця. Мої батьки одразу домовилися про заручини з такою ж шанованою сім’єю. Об'єднання родин — ось як це називалось. Свого нареченого я не бачила, але судячи з його тата, дивитися там не було на що, додати ще жадібність, хитрість та неповагу до жінок. Мій батько не дуже від нього відрізнявся. Жінка, для нього була щось середнє між собакою і служницею, а то і гірше. За такою «званою» вечерею жінки були за ялинкові гірлянди: блищали, прикрашали, веселили. А коли набридали то повинні були тихо йти. Чекати, коли знов покличуть. Мати змірялася з такою долею і вчила мене. Тож вбиралися ми завжди яскраво, щоб татко пишався своїми дівчатами, хизувався та проганяв. Того вечора мене вбрали в розкішну, довгу синю сукню з високим поясом прикрашеним смарагдовими камінцями. Тугі шовкові рукава теж були оброблені коштовним камінням навколо зап’ястка. Волосся туго зав’язали на потилиці. Олена ніколи не виказувалася, але в цей раз захоплено плескала в долоні: «Яка ж ти гарна!». Щось було не те, занадто всі клопотали з приводу вечері.

— Приїхали! — Вбігаючи в кімнату кричала служниця. — Приїхали!

— Хто? — З одного погляду на Олену, я зрозуміла — приїхав наречений з батьками, отже все вирішено, — чому ти мені нічого не сказала?! — Але той її погляд дав розкол в наших стосунках. Вона вирячилася із заздрістю і радістю… Спускаючись по сходинках, я думала про те, що моє життя закінчується не встигнувши розпочатися. За столом вже сиділи батьки мого нареченого і він сам. Мої здогадки мене не обманули, єдине розбещене товсте і вочевидь тупе дитя, а поруч сидів мій прекрасний пастор! Який контраст!