Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 17

— Та ні. Їм ще не час. От коли повиходять, ото буде весело! — Вона зайнялась таким сміхом, що мені стало моторошно. Вогонь підіймався все вище й вище коло Перуна. Всі стояли затамувавши подих. Осі язик полум’я піднявся доверху й лизнув лице Перуна. Мабуть, хміль не зовсім пройшов, бо я чітко бачила, що божество посміхнулося і повернуло свою кам'яну голову до Дажбога, потім відліпивши руку від тіла, з якого посипалось декілька камінців, він кинув вогонь до сусіда. Хмиз коло Дажбога зайнявся й спалахнув за мить буйним полум’ям. Радісні крики пролунали навкруги. Хтось схопив мене за руку, це якась дівчина. Всі почали ходити хороводом і співати. Слів пісні я не знала, але намагалася підспівувати. Замість цього виходили неясні звуки, але мене все одно ніхто не чув?! Раптом, мені стало погано, голова знов запаморочилася. Я вийшла з хороводу. Відійшовши далі від шуму, я сіла у траву. До мене хтось підійшов. Це був наш чортик, але якийсь великий. Ноги такі ж гарні, м’язисті, щоправда, вони закінчувалися ратицями. Я протерла очі, але копита не зникли. І хвіст нервово ходив у різні боки.

— Чорт! — Він дивно посміхнувся. Дуже гарна демонічна усмішка. Він мовчки стояв і роздивлявся мене, потім пішов геть, десь у гущу лісу. Цього виявилося достатньо, щоб протверезити вмить. Чорт! Чорт! Чорт! Справжній! Що духу я побігла до людей. Всі юрбилися навколо багаття.

— Прив’яжи їй руки! — Кричала фрау Грільда. Люди, оголені люди, вели Моніку. Вони прив’язали її коло Дажбога. Вона божевільно сміялася. І можу заприсягтися, дивилася мені в очі. Раптом сміх вщухнув і все навкруги захолонуло, вона ступила в полум’я. Воно охопило її.

— Та що ж ви робите! — Я кинулась до неї, але мене хтось тримав.

— Хай горить. Це наша жертва богові! — Моніка продовжувала горіти. Її лице змінилося, нестерпний біль мучив її, вона волала і благала зупинитись. Всі плескали руками, танцювали й вигукували ім’я їхнього бога. Далі я, здається, збожеволіла, бо плескала і стрибала разом з усіма.

Голова боліла. Яскраве світло сліпило в очі. Я лежала на своєму ліжку у кімнаті гуртожитку. Хтось розмовляв. Я насилу розплющила очі. За столом сиділа Моніка із плоті й крові, а спиною до мене якийсь чоловік. Вони тихенько балакали й пили каву. Я вловила її запах, — цілющий напій, як він був мені зараз потрібен. Я згадала чорта, вогнище, Моніку, що палала у вогні. О це так. Встала.

— Доброго ранку. — Моніка налила каву. — Будеш?

— Так. — Я плюхнулась на стілець. Тіло обм’якле, голова важка і такий туман в очах.

— Наталя, це Вітольд, наш викладач з міфології. Це він, наш чорт.

— Здоровенькі були. — Він делікатно взяв мене за руку. — Як самопочуття?

— Гавно. Так це ви відпоювали нас кавою?

— Я.

— А я думала ви священик?

— Я служу. Декілька разів на тиждень. — Він посміхався. Вся його статура була з каменю, напружений всіма м’язами. Хижацька харизма, таке відчуваєш, коли бачиш звіра перед стрибком. Мене охопила тривожність. Він дивився тими самим блакитними крижаними очима. Руки зціплені в замок. Світле волосся вибрите на скронях. Позаду заплетена тонка коса. Грубі вилиці. Всі риси чіткі, вимальовані грифелем.