Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 19

— А я казав тобі, Моніка навчайся. Зубри. Ти ж не слухала.

— Я тоді нікого не слухала. Важкі часи були.

— Мені б ваші проблеми дівчата. — Він облизав губи й підвівся, — мені час. Побачимось. — Він протягнув до мене руку.

— Бувайте і дякую.

— Ох ці першокурсниці. Заходьте до мене сьогодні, бо почнеться навчання не поспілкуємося.

Коли він пішов, мені стало якось легше, його присутність бентежила мене.

— Моніка, ніколи більше не дозволяй мені пити.

— Я й сама не п'ю, чесно кажучи.

— Ага, я вчора бачила.

— Ні чесно. Не знаю, захотілось. І ще, я знаю хто був в костюмі Дажбога. Наталя, мені шкода, я знаю він тобі подобається.

— Ні! Невже це був Марк?

— Так. Ти сердишся на мене?

— От ти стерво! Не знаю ще. Йому вчора пощастило.

— Головне, щоб він не пам’ятав цього.

— Навряд чи, він був ще гірше за нас.

— В тому році, ми теж напилися, ну й … Розумієш. Ранком я прокинулась у нього в ліжку, бігла аж п’яти по потилиці тріскали.

— О, тепер я розумію чого він такий злий на тебе. Хоча я не розумію тебе, чого ти з ним нічого не хочеш?

— Бо кохаю іншого.

— А моральними принципами, ти, не обтяжена? — Моніка зрозуміла, на що я натякаю.

— Фізичний потяг так, він є. Тим паче, як ти сказала Марк дуже привабливий…

— Чекай, ти когось кохаєш? Це не Вітольд?

— Ні, ти що око на нього вже поклала?

— Мабуть, ні. Він такий…

— Владний?

— Так. Я чогось його боюся, може це костюм чорта збив мене з пантелику. Так хто володар твого серця?

— Не хочу про це розмовляти, якось іншим разом?

— Як хочеш. Приватне життя на те й приватне, щоб до нього ніхто не ліз. Я пішла спати.

— Я теж, ледве тримаюся на ногах.

Ми проспали майже до вечора. Збудив нас сильний стук у двері. Я і Моніка вскочили водночас з переляку. Стук повторився. Чомусь ми обоє були неспокійні, мені вже здалося, що це повернувся той чорт, що він насправді існує. Третій стукіт.

— Не відчиняй! — Прошепотіла Моніка. — Три рази постукали, недобрий знак.

— Наталя! — Пролунав співочий голос дівчини. — Моніка!

— Облиш. Це знайомий хтось. — Я відчинила двері. Те, що там стояло було і справді дівчиною. Воно було високою з довгим чорним волоссям. Мокрими тонкими нитками воно поприлипало до тіла. Дівчина була одягнена у червону довгу сукню. Яскраво виражені трупні плями нахабно зяяла на обличчі та руках. Сині, чорні, жовті… Під піхвою воно тримало мертву голову. З переляку я гепнулася на підлогу.

— Наталя! Моніка! — Зазиваючи співала дівчина — мрець. Моніка вже була коло мене і затуляла мій рот рукою. «Мовчи», одними лише губами пролепетала вона, «благаю, мовчи».

— Лишенько — лишенько. — Дівчина переклала голову під іншу піхву. — Нікого не має? Що скажеш, любчику? — Любчику відкрив свої мертві очі, скляним поглядом дивився поміж нас.

— Немає нікого. — Наче луною сказала голова. Голос був старечим, вимученим. Сама ж гостя була сліпа. Білі плями замість очей.

— Що ж, прийдемо іншим разом. — Воно покрутило головою заглядаючи всередину, але не переступило поріг. — До зустрічі, мої милі дівчатка.