Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 16

— А цей, на візку котрий був, де?

— Там. — Відповіла я гикнувши, і показала кудись в протилежну сторону, — він нас напоїв, мене і… — Я хотіла обійняти Моніку, але не дотягнулася до неї, — і мене, — й обняла саму себе.

— Ясно. — Відповів чорт. Він взяв діадему і пішов за візок. Не знаю скільки пройшло часу, але коли я почала знов щось розуміти, то Дажбог вже стояв на візку з діадемою набік, з неї стирчали квіти. Дажбог весело махав рукою. Моніку за руку підняв чорт, піднявши, він спер її об візок і прийнявся підіймати мене, але Моніка в цей час впала. Він кинувся до неї, але я почала падати, чіпляючись за візок, я висмикувала квіти.

— Халепа! Що ж мені робити з вами! — Чортик кинув мене і подався геть. Через деякий час він повернувся і дав мені щось понюхати, о, це був нашатир! Повернувши нас до тями, цей біс відвів нас за столик і приніс гарячу каву.

— Пийте. Моніка, чим ти думала?! Якщо тебе побачить мати. Все. Капут.

— Капут. — Повторила вона.

— Капут. — Сказала я.

— А ти хто?!

— Хто — хто… — Я набрала повні легені повітря, щоб відповісти йому, але замість слів вилетів такий звук, ніби здулася повітряна кулька. Я ще грозила йому пальцем. — Мо … Моніка, а хто цей чортик?

— А і справді! Чортик, ти хто такий? — Але за столом ми сиділи самі, переглянувшись, ми замовили ще кави. Нарешті я почала вже розрізняти людей. Свято було в розпалі, ось сиділи кругом люди й співали українські народні пісні. Зараз в центрі стояла дівчина в червоній спідниці та білій сорочці з вишитим малюнком. На голові в неї був вінок з якого хвилями спускалися різнобарвні стрічки.

— Ой соловейку, ти ранній пташку… Ой чого так рано із вір'їчка вийшов? Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав — З правої ручейки…

Інших слів я вже не слухала. Ось там циркові вистави: людина ковтає вогонь, молодики билися на шаблях в костюмах козаків, показ бойового гопака.

— Гарне свято… — Протягнула я.

— Так.

— От як би ми ще його не просрали! — Я хотіла справді сказати «проспали».

— Не ображайся, Наталя. Я хотіла як краще, фу… Як гидко! Я справді думала, що це просто легкий алкогольний напій, ох, лишенько…

— Що кривишся? Згадуєш пристрасний поцілунок Дажбога?

— Ой, блін. Це завжди так. Мені не можна пити.

— А хто був в його образі?

— А я знаю! Не маю уявлення.

— Так, подруга, а ти з вогником! А чорт цей, хто був, цікаво.

— Цікаво. Пішли пошукаємо його! Йти зможеш!

— А як же! Напевно. — Взявшись за руки ми попрямували в натовп. Навіщо ми пішли шукати чорта, я не могла відповісти, але чомусь нам так захотілося. На галявині почали розпалювати вогнище.

— Знаєш Моніка, в мене таке відчуття, ніби всі ці люди насправді не люди. А справжні мавки, лісовики. Ніби всі ті міфологічні істоти ожили.