Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 18

— Моніка, мені треба з тобою поговорити. — Мої сусіди за столом якось дивно переглянулися. — Я помітила ваші погляди, чого ви так?

— Ти щось пам’ятаєш з вчорашнього?

— Про це я і хотіла поговорити.

— Ти можеш говорити при Вітольді.

— До речі, про Вітольда. Ви мене дуже вчора налякали.

— Коли це?

— Коли я сиділа коло лісочка, ви до мене підійшли. Я подумала, що ви справжній чорт, — знов ці дивні погляди. — Та що таке? Чого ви постійно переглядаєтеся!

— Розумієш, ти поводила себе не зовсім адекватно вчора.

— Я була п’яна, і… Це ти мене споїла, а потім кинула. Де ти була? Мені стало так погано, я пішла, а там був він, — я незграбно вказала рукою на Вітольда. — Я злякалась, а потім мені таке привиділося!

— Що саме? — Цей погляд Вітольда мене зовсім збентежив, чуйний лагідний і прихильний, це мені не подобалось. Він грав роль і я тонко це відчувала.

— Мені здалося, ні, я бачила, як Моніку спалюють живцем! ЇЇ принесли в жертву цьому богові, вона благала про допомогу, а всі навкруги тільки стрибали з радощів. І я, здається, теж. — Зараз я згадувала себе. Наче споглядала зі сторони. Я несамовито плескаю в долоні, витанцьовую з кимось брудні танці, з чортом… Жах…

— Наталя, це все, як тобі сказати, все примарилось. Ми вчора пили дуже міцний напій, він може викликати галюцинації, якщо їм захопитися. Мені шкода, я сама винна, що дала тобі його. — Я радше повірю в це, ніж в те, що мій мозок згадував.

— Не тягни, що я натворила? — Нутром і так вже розуміла, що щось сталося.

— Ти прибігла і кричала, що у лісі чорт. Потім почала гасити вогонь, залізла на статую і кричала що всі ідіоти. Вітольд увів тебе. По дорозі сюди ти відключилася.

— О, мій Бог! — Я охопила голову руками. — Треба ж було так осоромитися… — Моніка почала хіхікати і вже за хвилину ми всі несамовито гоготали.

— Треба ж було!

— Так — так, тебе запам’ятали. — Сказав Вітольд, але його очі. Вони дивилися на мене так, ніби в нас з ним була інтимна тайна.

— А що твоя мати?

— О, вона в захваті від тебе. До речі, тобі треба до неї зайти.

— Не хочу.

— Не бійся, я піду з тобою. В нас буде виховна година. — Кава зробила своє діло і в голові трохи проясніло. Тому, я вже змогла роздивитися мого нового друга. Вітольд, не дуже відрізнявся від свого демонічного образу. Його неможна було назвати красенем, але дуже привабливим чоловіком. Було в ньому щось, що насторожувало. Від нього так і віяло сильною, владною енергетикою. Він був авторитетним чоловіком, це видно по тому, як він сидів, ніби все тут належало йому — поверхневий погляд, лукава посмішка, одна рука лежала в нього на колінах, іншою, і лише тільки кінчиками пальців, він тримав горнятко кави. Слухаючи, він тримав тонке підборіддя, думаючи — проводив рукою по голові. Розмовляючи, він добирав слова, стримана натура. На пальці був слід від каблучки. Помітивши, що я його ретельно роздивляюся, він анітрохи не зніяковів. Вітольд роздивлявся мене та продовжував розмовляти з Монікою. Під цим колючим поглядом я зіщулилася і підтягнула ноги на стілець, ніби закриваючись від нього.