Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 14

— Пішли. Бачиш візок? — Майже у центрі, ближче до ідолів, стояв дерев’яний візок з великими колесами повитими яскраво-вогняними стрічками, в кожному колесі було по шість спиць. З боків візка звисали хрести. Дівчата зносили на візок різні овочі, фрукти та злаки. — Ми будемо танцювати навколо цього візка, на ньому буде сидіти… Ну ти ж знаєшся на міфології, на честь кого свято?

— Атрибутика Дажбога, здається.

— Майже тепло. Ми справляємо свято Юрія.

— В серпні?

— Так. А у вас коли?

— В травні, на початку. — Моніка знизила плечима. Ми зайшли у найближчий намет. Там була імпровізована костюмерна. Дівчата і хлопці наряджалися і фарбувалися.

— Ось, тримай, — сказала Моніка даючи мені одежу, — в цьому будеш ти.

— А як танцювати будемо?

— Як хочеш. Слухай музику та рухайся.

— Хто прийде?

— Майже всі, хто живе на острові. — Я намагалася розібратися із тими мотлохом, що отримала, як костюм.

— Що це в біса таке? Хто ми то будемо?

— Мавки.

— А! І як у вас проходить це свято? — Моніка розфарбовувала мені та собі обличчя.

— Ти ж знаєш, що святий Юрій являється покровителем хліборобства і скотарства у всіх християн. От ми його і шануємо. Прийде місцевий священик, відслужить там на полі. Потім ми всі повечеряємо і будемо розважатися. — Щось зневажливе здалося мені в словах подруги.

— А візок тут до чого?

— А туди місцеві будуть приносити своє підношення. Ми його приймаємо, складаємо.

— Дивно якось.

— Чому?

— Багато переплетінь. Святий Юрій, Дажбог…

— Все зв’язано дорогенько, міцно. — Нарешті я одяглася. Прискіпливо почала роздивлятися себе у дзеркалі: легка зелена спідниця зі рваними краями, така ж обірвана туніка, безглуздий наряд. Моніка по моєму вигляду вгадала мій настрій.

— Схоже що на нас напала зграя диких собак.

— Не переймайся так! Ти красуня!

— Так, красуня. — Я скривилася, поглянувши на Моніку міцна рука заздрощів знов схопила мене за горло. Вона була в точно такому ж наряді, тільки жовтого кольору, але ж така гарна, легка німфа. — Ти мені лестиш Моніка.

Коли ми повернулися на галявину, я вже не відчувала себе такою дурепою. Всі навколо були вдягнені майже так само: шалені пишні зачіски, яскравий макіяж, тіла обвішані квітами, кольоровими стрічками. По деревах розвішані гірлянди різних кольорів. Коло статуї Перуна розводили вогонь й грали музики на українських інструментах. Тут були й Мамаївські бандури, і трембіта, і дуда, і сопілки!!! Зібралася купа народу. Хор співав обжинкові пісні. Пісня, за формою й змістом, нагадувала закляття, це щоб конче сталося те, про що співають. Оскільки в цьому краї був розповсюджений культ Дажбога, то завдання свята полягало в уславлені його. Прийшов священик, я впізнала в ньому чоловіка, який зустрічав нас, коли мене сюди привезли. Він відслужив Молебень і запросив всіх до вечері. Народу була настільки багато, що люди сідали на землю і їли так. Ми, як активно залучені в цьому святі, розносили їжу. Нарешті фрау Грільда підійшла до нас і сказала, що нам час йти до візка. Хоча і настала вже ніч, проте світло від гірлянд робило її казковою та нереальною. Люди в костюмах, символіка та пісні підігрівали справді приємні враження від вечора. Моніка мала рацію — мені майже весело!