Читать «Я(Романтика)» онлайн - страница 6

 — Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

 Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.

 Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

 Я підійшов до вікна й сказав:

 — Ведіть!

 ...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.

 Тривога.

 В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.

 Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

 — Роз-стрі-лять!

 але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.

 Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:

 — Ти?

 І чую з натовпу женщин зажурне:

 — Сину! мій м'ятежний сину!

 Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.

 Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

 — “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? “Мамо”?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '

 — Чорт! — і кинувся на доктора.

 Але той холодно подивився на мене й сказав:

 — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з “мамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими.

 І мовчки одійшов.

 ...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).

 Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

 — нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”.

 І я голови не загубив.

 Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

 ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

 — Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

 Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.

 Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

 — Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

 ...Я за собою нічого не почув.

 ...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.