Читать «Я(Романтика)» онлайн - страница 4

 ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.

 Тьма!

 Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.

 ...— Ти спиш?

 Але мати не спала.

 Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.

 І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

 Я:

 — Ах, як я втомився, мамо!

 Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.

 Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:

 — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!

 І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.

 — Фантом? — знову здригнув я.

 Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

 І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.

 — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

 Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

 II

 ...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.

 Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.

 Мені доносять:

 — Ідуть глухі нарікання.

 — Може спалахнути бунт.

 Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.

 ...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

 Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.

 Так:

 будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!

 Так:

 вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:

 — Штаб Духоніна!

 ...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

 ...А глуха канонада росте.

 Росте передгроззя: скоро буде гроза.

 ...Я входжу в княжий маєток.

 Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже: