Читать «Я(Романтика)» онлайн - страница 8

 ...Але що ж я?

 ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,

 і я остаточно збився з ніг!

 Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...

 ...Я остаточно збився з ніг!

 ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.

 Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.

 ...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.

 ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.

 ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.

 Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.

 Я різко кажу:

 — Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.

 Тоді він іронічно й байдуже:

 — Ну, і що ж? Добре!

 Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.

 Я:

 — Будь ласка, покиньте кімнату!

 Доктор:

 — Ну, і що ж? Добре!

 Тоді я не. витримую й шаленію.

 — Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!

 Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

 ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

 Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.

 Тьма.

 ...— Конвой!

 Вартовий увійшов і доложив:

 — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

 ...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.

 ....В городі стояла енергійна перестрілка.

 ...Ми йшли по північній дорозі.

 Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.

 Позаду рипіли тачанки.

 Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.

 ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.

 Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.

 Зате я відчував:

 — там ішла моя мати

 з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.