Читать «Я(Романтика)» онлайн - страница 10

 Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

 Я положив її на землю й дико озирнувся.—- Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.

 ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

 “От дурень!” — подумав я.

 ...Потім скинувся:

 — Де ж люди?

 Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.

 Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.

 Я здригнув і побіг до трупа матері.

 Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.

 Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.

 І раптом чую:

 — Ну, комунаре, підводься!

 Пора до батальйону!

 Я зиркнув і побачив:

 — переді мною знову стояв дегенерат.

 Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

 ...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

 ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

 ...Я зупинився серед мертвого степу:

 — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни