Читать «Я(Романтика)» онлайн - страница 7

 Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і

 Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

 Я йшов у нікуди.

 III

 ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.

 Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

 ...Ну да, я мушу бути послідовним!

 ...І цілу ніч я розбирав діла.

 Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:

 — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією.

 ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

 Хіба то моя вина?

 ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

 — Слухай! Дозволь її випустити!

 Я:

 — Кого?

 — Твою матір!

 Я:

 (мовчу).

 Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.

 Андрюша суворо дивиться на мене.

 Його рішуче не можна пізнати.

 — Слухай. Навіщо ця мелодрама?

 Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.

 Я (грубо):

 — Провалівай!

 Андрюша й на цей раз зблід.

 Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

 Я:

 — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

 Андрюша:

 — Слухай!..

 Я:

 — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

 В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.

 В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.

 ...Андрюша вискочив. За ним я.

 ...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

 ...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.

 ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.

 Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —

 — дегенерат.

 — От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...

 Я:

 — Ви?

 Він:

 — Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.

 Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:

 — “це сторож моєї душі” — і без мислі побрів на міські пустирі.

 ...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.