Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 83

Іван Васильович. Ну-у… вибач.

Чебурашка. А вам що — вже п’ятдесят? Вибачте. Я про себе. Інші нехай живуть. Хто хоче.

Іван Васильович. Вперше бачу такого юного песиміста. Життя — прекрасна річ!

Чебурашка. У кого вуха нормальні… Джек- сон, кажуть, пластичну операцію собі зробив. Шкіру пересадив. З чорного став білнм. І губи удвічі зменшив… Цікаво, а вуха взагалі можна?..

Зоя. Та що ти на свої вуха! Нормальні вуха. Навіть симпатичні.

Чебурашка. Давай махонемось! А? Подивився б я на тебе з моїми вухами. Ха-ха!

Зоя. З мене вистачить мого носа.

Іван Васильович. А ти мені подобаєшся, втікачу. З характером. Я теж колись тікав. Ще до війни. З дитсадка- Не знаю, як тепер. А тодішній дитсадок здавався мені тюрмою, казармою. Запаху карболки досі не переношу. Може, все це тому, що у нас по сусідству дитбудинок був, приют, як тоді називали. Мов зараз бачу тих малих арештантів. У всіх якісь однакові згаслі очі.

Валера. Вони всі, як правило, недорозвинені, дебільні.

Зоя. Валера!

Чебурашка. Що ж ти хочеш — інкубаторські.

Іван Васильович. Що?

Чебурашка. А нас так називають. Інкубаторські.

Іван Васильович. Вас?

Толя. Чебурашко!

Іван Васильович. Милий ти мій! (Поривчасто обіймає Чєбурашку.) Так от ти звідки, втікачу!

Толя. Ні! Ні! Він не те хотів сказати.

Іван Васильович. Не бійтесь, хлопці. Мене не треба боятися. Я вас не зраджу. Ніколи. Я не з тих людей. Ні! І запам’ятай, Чебурашко, як щось тобі треба буде — звертайся до мене. Раз уже так сталося, що зустрілися ми, вважай мене своїм., своїм дідусем прийомним. У мене ж онук майже такий. Там — на Тіксі. Все, що треба, — не соромся! Ну, та про деталі ми ще конкретно поговоримо… згодом. Ех, Чебурашко, Чебурашко! Хлопчику мій дорогий! (Чебурашко, мовчить, втупившись у землю.)

Валера (Чебурашці). Пробач! Я ж не знав. Я не хотів.

Зоя. Іване Васильовичу! У вас є консервний ніж? Толю! Хлопці! Треба банки поодкривати. Картопля, по-моєму, вже переварилася.

Толя. Давайте я, давайте.

Іван Васильович. Правильно! От вам ніж. Будемо починати. Тільки… може, ще запросимо на вогник… А?

Зоя. Кого?

Іван Васильович. Ви будете сміятися, але моя інтуїція підказує, що і в тій дачі, яка проти моєї, хтось є.

Валера. Та ну!

Толя. У Петренків? Не думаю. Вони в таку пору ніколи тут не бувають.

Іван Васильович. А чия це дача?

Толя. Петренків, я ж кажу. Семена Семеновича та Ніни Самсонівни.

Іван Васильович. Молоді?

Толя. Років по сімдесят.

Іван Васильович. З мого пісочника.

Зоя. Може, не треба? Ви ж не любите…

Іван Васильович. Розумію, що декому з вас присутність сторонніх може здатися небажаною. Але… За законами конспірації того, хто все одно поряд, краще мати на оці.

Валера. Мудро.

Зоя (тихо). Валеро!

Валера (теж тихо). Не боїсь, Заєць!

Іван Васильович. І треба бути гостинним. Незручно самим гуляти, коли поряд… Так що?

Валера (Толі). А вони не зануди?

Толя. Ні. Якраз дуже симпатичні старі. Ми з Чебурашкою все одно зараз підемо. Отже — як хочете…

Валера. Кличемо. Мені просто цікаво, чи справді там хтось є. Якщо є, то ви — феномен.

Іван Васильович (відходить у глибину сцени, гукає). Тра-та-та за Семена Семеновича! Тра-та-та за Ніну Самсонівну! Виходьте, сусіди! Ми вас застукали! Не ховайтесь! Ми все одно знаємо, що ви тут! Запрошуємо на вхідчини! Будь ласка!