Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 81

Зоя. Пробачте, а ви хто… за фахом?

Іван Васильович. За фахом?.. Бюрократ!

Зоя. Ні, серйозно.

Іван Васильович. А я серйозно. Типовий бюрократ. Апаратчик. Середня керівна ланка.

Валера. Не схожі ви на бюрократа. Аніскілечки.

Іван Васильович. А ти думав, що бюрократи всі на один копил? Як малюють у «Перці» та в «Крокодилі»? Ні-і. Вони різні. І є серед них дуже навіть симпатичні. І жінки їх люблять, і діти в них є. І онуки. І хворіють бюрократи, і страждають, і помирають навіть. І… і люблять, щоб життя було повнокровним, цікавим. От я, наприклад, дуже люблю, щоб було цікаво. От люблю — і все… Таємниці різні люблю, загадки, містифікації, розиграші, як тепер кажуть.

Валера. А хто не любить!

Зоя. Всі люблять. Авжеж.

Іван Васильович. Правильно. Люблять, може, й всі. Щоб хтось їм робив цікаво. Звичайно. А от щоб сам, сам зробив комусь цікаво… Не кожен гаразд.

Зоя. Не кожен.

Валера. Це точно.

Зоя. А ви?

Іван Васильович. Хвалитися не люблю. Але… колись виходило. Друзі навіть казали, що в мене якийсь особливий нюх на таємниці. І вміння відгадувати загадки. Один приятель юрист запевняв навіть, що я міг би бути блискучим криміналістом, слідчим. Хто його зна… Але справді… Загубить, наприклад, хтось що-небудь. Шукають гуртом, шукають, не можуть знайти. А я оком кину і… Деякі вразливі дами вважають це навіть містикою. Та справа, мабуть, у загостреній спостережливості, поєднаній з інтуїцією. Є така штука підсвідома, психологами до кінци не вивчена. Але це вже я хвалитися почав.

Зоя. Цікаво.

Валера. Цікаво.

Іван Васильович. Не вірите?

Зоя. Просто я таких людей не зустрічала.

Валера. І я теж.

Іван Васильович. Навіть зараз можемо перевірити. Хочете?

Валера. Як це?

Іван Васильович. А отак. Я чомусь певен, що в цьому будинку (показує на зелений 'будиночок) хтось є. Причому не просто є, а ховається.

Валера. Ховається? Ви серйозно?

Іван Васильович. Цілком.

Валера. Ану! Цікаво! (Кидається до зеленого будиночка.)

Зоя (намагається затримати, хапає його). Не треба!

Валера. Як?!

Зоя. Це… це негарно — зазирати до чужих вікон.

Валера. Та ти що?! Може, там якісь злодії, злочниці! (Виривається, підбігає до зеленого будиночка, підскакує до вікна, зазирає.) О! Справді є! Двоє хлопців. Сидять на підлозі. Закусують. Ти диви!

Зоя. От! Ну чого ти… Який же ти!..

Із зеленого будиночка виходить Толя.

Толя. Що таке?.. Здрастуйте.

Зоя (приклавши руку до грудей, тихо). Чесне слово.

Валера. Просто ми тут…

Іван Васильович. Пробач, сусіде, це я винен. Подумав, що хтось ховається. А ти ж тутешній, правда?

Толя. Правда.

Іван Васильович. Авжеж. Я тебе пам’ятаю. Бачив, як приїздив на оглядини.

Валера. А чого ж ви на підлозі їли, а не за столом? Наче й справді ховалися.

Толя. Ховалися. Справді.

Валера. Що? Чого?

Толя. То… то мій родич. Брат… троюрідний. З дому втік. У нього… батько п’яниця.

Іван Васильович. А-а… То біда. Співчуваю. Бідний хлопець. Приєднуйтесь, брати, до нас. А? Картопля вже, здається, зварилася.

Толя. Та ні, ні. Ми вже…

Іван Васильович. Не ображай, голубе. Гріх. Як тебе звати?