Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 80

Валера. Авжеж!.. Ну ви… Просто як у піонер-таборі.

Іван Васильович. А я й був колись піонер-ожатим… Ой! Стривайте! (Стукає себе по лобі.) Зовсім забув. От склеротик! Одну хвилинку. Зараз принесу. (Швидко йде в глибину сцени, за свій будиночок.)

Валера (обіймає Зою). Ти моя богине! Оболонська! Кирпата!

Зоя (вислизає з обіймів). Не треба!.. Валеро! Тікаймо звідси!

Валера. Що? Чого це?

Зоя. Тікаймо, Валеро! Я тебе прошу!

Валера. Та ти що?! Все ж о’кей!

Зоя. Ні! Ні! Я тебе прошу!

Валера. Думаєш, Джон нам щодня ключі даватиме?

Зоя. Ну ти ж уже… ми ж уже…

Валера. Не псуй кайфу, Заєць. Такий кльовий дядько! Мені так із ним цікаво.

Зоя. А мені… Так якось тут сьогодні… тривожно!

Валера. Не вигадуй (свариться пальцем). Тихо мені! Бунт на кораблі. Бо висаджу на берег.

Входить Іван Васильович.

Іван Васильович. От. Креветки. Краби для бідних. Не знаю, як ви, а я їх дуже люблю… Не бійтесь, Зоєнько. Я вам заважати не буду. От тільки перекусимо трохи разом. Я Валері вже говорив. Сьогодні в мене, так би мовити, свято. Вступаю у права господаря отієї мизи, того маєтку. Приїхав, хочу переночувати. Вам, звичайно, й не збагнути, може… Ви люди молоді… А я… І не тому, що власність. Ну що за власність той курятник! А тому, що земля… Я ж городянин, інтелігент лише у другому поколінні. Дід мій — уже потомствений гречкосій. І весь наш рід, починаючи з діда, — селянський, бідняцький, кріпацький, можна сказати. Про землю власну віками, століттями мріяли. І це записано у моєму генетичному коді. Нікуди не дінешся. Все життя думав: от вийду на пенсію, куплю дачу і длубатимусь у землі. Звершилось!

Зоя. А ви хіба на пенсії? Ніколи б не сказала. Так бігаєте! Такий енергійний!

Іван Васильович. На пенсії, Зоєнько, на пенсії. З травня місяця. Сам заяву подав. Не став чекати, поки підштовхнуть під сідало. Зараз такий час… Не можна вставними щелепами за крісло триматися. Перебудова — діло молоде.

Зоя. Мабуть. А моя бабуся чогось не хоче на пенсію. Їй уже шістдесят три, а вона ще працює. У молочній кухні. Харчування дитяче видає.

Іван Васильович. Передавайте привіт своїй бабусі. Хай працює. Їй і до ста років працювати можна. Вона прогресу не гальмує. Навпаки. (Зітхає.) Ех-хе-хе!.. Коли людина починає одержувати пенсію, це означає, що держава, суспільство офіційно, так би мовити, з нею розрахувалися і дозволяють помирати. «Ні, ні, живіть, будь ласка, але… Ми вже можемо обійтися й без вас, без ваших послуг». А я не хочу помирати! У мене, може, тільки й смак з’явився до життя. Я, може, тільки тепер знаю по-справжньому, що воно, життя, може дати. Скільки в ньому принад, скільки цікавого, захоплюючого, неповторного. Бо що я бачив? Молодість припала на культ особи, на репресії, на війну, на відбудову… Зрілі роки — на застій… А як починається щось путяще — гласність, демократія, можливості — бувайте здоровенькі! Шкандибайте у крематорій! Ех, друзі мої юні, не прогавте, не протютюкайте, не промайнуйте свій час. Його потім не повернеш. І не купиш ні за які гроші.