Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 80
Всеволод Нестайко
Валера. Авжеж!.. Ну ви… Просто як у піонер-таборі.
Іван Васильович. А я й був колись піонер-ожатим… Ой! Стривайте!
Валера
Зоя
Валера. Що? Чого це?
Зоя. Тікаймо, Валеро! Я тебе прошу!
Валера. Та ти що?! Все ж о’кей!
Зоя. Ні! Ні! Я тебе прошу!
Валера. Думаєш, Джон нам щодня ключі даватиме?
Зоя. Ну ти ж уже… ми ж уже…
Валера. Не псуй кайфу, Заєць. Такий кльовий дядько! Мені так із ним цікаво.
Зоя. А мені… Так якось тут сьогодні… тривожно!
Валера. Не вигадуй
Іван Васильович. От. Креветки. Краби для бідних. Не знаю, як ви, а я їх дуже люблю… Не бійтесь, Зоєнько. Я вам заважати не буду. От тільки перекусимо трохи разом. Я Валері вже говорив. Сьогодні в мене, так би мовити, свято. Вступаю у права господаря отієї мизи, того маєтку. Приїхав, хочу переночувати. Вам, звичайно, й не збагнути, може… Ви люди молоді… А я… І не тому, що власність. Ну що за власність той курятник! А тому, що земля… Я ж городянин, інтелігент лише у другому поколінні. Дід мій — уже потомствений гречкосій. І весь наш рід, починаючи з діда, — селянський, бідняцький, кріпацький, можна сказати. Про землю власну віками, століттями мріяли. І це записано у моєму генетичному коді. Нікуди не дінешся. Все життя думав: от вийду на пенсію, куплю дачу і длубатимусь у землі. Звершилось!
Зоя. А ви хіба на пенсії? Ніколи б не сказала. Так бігаєте! Такий енергійний!
Іван Васильович. На пенсії, Зоєнько, на пенсії. З травня місяця. Сам заяву подав. Не став чекати, поки підштовхнуть під сідало. Зараз такий час… Не можна вставними щелепами за крісло триматися. Перебудова — діло молоде.
Зоя. Мабуть. А моя бабуся чогось не хоче на пенсію. Їй уже шістдесят три, а вона ще працює. У молочній кухні. Харчування дитяче видає.
Іван Васильович. Передавайте привіт своїй бабусі. Хай працює. Їй і до ста років працювати можна. Вона прогресу не гальмує. Навпаки.