Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 79

Всеволод Нестайко

Валера. Ясно.

Іван Васильович. Дівчину як звати?

Валера. Зоя.

Іван Васильович. То гукай, мабуть, Зою. Чого їй ховатися. І не тушуйтесь. Я не класна дама. Моралі вам не читатиму. Кажу ж люблю молодь. І вважаю, що нічого гіршого бути не може, ніж ота конфронтація між батьками й дітьми. Молодим старих, звичайно, розуміти важкувато. Бо досвіду нема. А от старі мусять розуміти молодь. Зобов’язані. Бо колись самі були молодими.

Валера. Правильно!

Іван Васильович. Правильно, то правильно. Але як же забувають люди свою молодість, своє дитинство! Дратуються, бубонять: «Ах, теперішня молодь! Така розбещена, така цинічна!» — «Чого галасуєте, чого біситеся, чого регочете?!» Не розуміють. То хіба ви? То ваші сімнадцять років галасують, регочуть, бісяться.

Валера. Якби всі дорослі так міркували… А то…

Іван Васильович. Якби усі розумно міркували — давно рай на землі був би. І не треба було б ніяких перебудов.

Валера. Точно (підходить до дверей синього будиночка, гукає). Заєць! Виходь! Ну, виходь! Ну!

Зоя прочиняє двері, визирає.

Іван Васильович. Виходьте, Зоенько. Не бійтесь. Здрастуйте.

Зоя (виходить). А я й не боюсь. Добрий день. Чого мені боятися? Що я — вкрала щось, чи що?

Іван Васильович. Правильно. (Подає руку.) Іван Васильович.

Зоя. Зоя.

Іван Васильович. Не просто Зоя, а богиня Зоя.

Зоя (зневажливо). Ага. Афродіта! Венера Оболонська Кирпата!

Іван Васильович. Не треба. Усіх богинь спершу породила природа. Тато з мамою. І були вони отакими, як ви, десятикласницями. А потім… Ви Музей українського мистецтва знаєте, звичайно. І Музейний провулок біля нього знаєте. Проти скверика є там старий семиповерховий будинок. І на другому поверсі барельєф. Бачили?

Зоя. Щось античне, здається.

Іван Васильович. «Похід Фріни». Скульптора Балавенського.

Зоя. А хто така Фріна?

Валера. Цариця якась?

Іван Васильович. Ні. Проста, звичайна дівчина. Гетера. Давньогрецький скульптор Праксітель ліпив з неї Афродіту. І люди почали поклонятися дівчині, мов богині. Жерці були обурені і вирішили засудити її на смерть. Та під час суду захисник зірвав з неї одяг. Судді були вражені красою Фріни і виправдали її… Народ торжествував. А ви кажете… Божественна краса починається з краси земної… Але… (Придивляється до них.) Дорогенькі мої! Та ви ж обоє сині, як… як курчата по карбованцю шістдесят! Померзли. Ану! За руки! Швиденько! Я — паровозик. Ви — вагончики. Чух-пух! Чух-пух! Ту-ту-у! (Взявши їх за руки, бігає разом з ними навколо вогнища.) Темпо! Темпо!

Валера. Ну ви даєте! Ха-ха-ха. (Сміється.)

Іван Васильович (зупиняється). А тепер — піраміду! Валеро! Давай руку!.. Одхиляйся назад. Отак! А ви, Зоєнько, ставайте нам на коліна. Ногами, ногами! Не соромтесь. І — руку догори! Отак! (Вигукує.) Піраміду — будуй! (Робить з ними піраміду.) Піраміду — руш!

Валера. Ну-у — клас!

Іван Васильович. А тепер — два притопи, три прихлопи! Раз-два! Раз-два-три! (Плескає у долоні, тупоче ногами, наспівує.) «Тра-та! Тра-та-та! Вийшла киця за кота. За Кота Котовича, за Кузьму Петровича!» (Валера і Зоя підспівують, сміються.) Ну що, зігрілися трохи?