Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 78

Толя. Дуже голодний?

Чебурашка. Та ні. Я якісь яблука під тумбочкою знайшов. Три штуки. Ти вже пробач, гавкнули твої яблучка. Передавали тобі привіт! (Сміється.)

Толя. Які яблука? Не було, по-моєму… Мабуть, якісь гнилі. Закотилися.

Чебурашка. Ну, не перший сорт. Але… я й гірші їв.

Толя (знімає рюкзак). Зараз. Я тут помідори, огірки привіз. Сир, ковбасу, котлети.

Чебурашка. Котлети! Ух ти! (Потирає руки.) Люблю домашні котлети! Колись одному з наших приносили, він вгощав. Смакота!.. Ну, ти… Знаєш, я до тебе так звик за ці дні. Наче ти мені… брат, чи що… Серйозно!

Толя. І я… Слухай, я вже думав… А що, як я поговорю з мамою, щоб ти… щоб тебе…

Чебурашка (радісно стрепенувся). Що?!. (Потім задумується, зітхає.) Ні! Спасибі… але… у мене ж є своя мама. Рідна. Я мушу її знайти. Я її знайду і тоді прийду до тебе. З нею. Добре?

Толя (озирається). Вони сюди йдуть. Ходімо. (Заходять разом з Чебураиікою у будиночок, зачиняють двері.)

З глибини сцени виходять Валера (з сумкою Івана Васильовича) та Іван Васильович (з оберемком хмизу).

Іван Васильович. Вогнище у вас, я бачу, традиційно тут розводять. Не будемо порушувати (розкладає, запалює вогнище). Та-ак… Давай сюди сумку (бере у Валери сумку, дістає продукти). Шпроти, горбуша… Навіть ікорки маленька баночка є. О!.. Гулять — так гулять! Не щодня вхідчини бувають. Купівля хати, землі — то велике діло!.. Предки наші добре це знали. Пам’ятаєш — «Чия земля? Калитчина!»?

Валера (витягаючи з криниці воду). Що?

Іван Васильович. «Сто тисяч» Карпенка-Карого. Сідай!.. Двійка!

Валера. А… Я тоді хворів, як проходили.

Іван Васильович. Класику нашу, дорогий, не проходити, крізь серце пропускати треба. Ну, не ображайся, не ображайся. Сам колись таким був. Картопельку варимо у «мундирах». Згода?

Валера. Можна.

Іван Васильович (заливає казанок водою, чіпляє над вогнищем). Думаю, вистачить.

Валера. По-моєму, навіть багато. А… а ви ще когось чекаєте?

Іван Васильович. Ні, дорогий. Не чекаю. Так уже історично склалося, що на сьогоднішній день, на теперішню мить, не чекаю нікого. Дружина поїхала до наших, аж на Тіксі. Зять у мене там служить. Військовий льотчик. Отже, парубкую. Думав, що з дідом доведеться. Але раз є молодь… Скажу відверто — не люблю старих. Нудний народ. Говорять або про свої хвороби, або про те, як добре було колись і як погано тепер. Молодих люблю. Мені з ними завжди цікаво.

Валера. Різні є старі. Та й молоді є такі маруди, що…

Іван Васильович. А ти філософ. Не в університеті?

Валера. Збираюсь. Поки що у десятому.

Іван Васильович. І дівчина теж?

Валера (знітившись). Яка дівчина?

Іван Васильович. Руденька така. Під хлопчика пострижена… Гарна. Сподобалась мені.

Валера (розгублено). А звідки ви?

Іван Васильович. Нам усе відомо! Як кажуть, у певних установах. Ех ти, дитино моя дорога! Жодних таємниць! Бачив, як ви йшли по дорозі. Від електрички. Коли їхав.

Валера. А чого ж ви… пізніше?

Іван Васильович. У село заїжджав. За дідом. Для офіційного представництва. А він, виявляється, сам сюди придибав. Мене зустрічати.