Читать «Слідство триває (збірник)» онлайн - страница 77

Зоя. Ні.

Толя. І не дятел?

Зоя. Що?

Толя. Не стукачка?

Зоя. Ні.

Толя. Це семикласник. З дитбудинку. Втік.

Зоя. Чого?

Толя (зітхає). Маму шукає.

Зоя. А де вона?

Толя (знизує плечима). Хто її зна. Покинула, як йому було чотири роки. Залишила в універмазі.

Зоя. Ой!

Толя. А він вірить, що то просто брешуть, що він загубився. І хоче її знайти. Каже, що пам’ятає її дуже добре. Висока, чорнява, гарна, з білозубою усмішкою. Весела. Любила співати. Мабуть, п'яницею була. Співала, як вип’є. А він думав, що весела. І двір добре пам’ятає. І квартиру… Хоч минуло вже десять років.

Зоя. Як же він її знайде? Це ж неможливо.

Толя. Він уже кілька разів тікав.

Зоя. А тут як він опинився?

Толя. Тиждень тому я надибав на нього. Біля вокзалу. Він ховався від міліціонера. Зовсім хворий. Температура тридцять дев’ять і сім була.

Зоя. А твої батьки знають, що він тут?

Толя. А для чого? Ти ж знаєш, як про інтернатських, дитбудинківських думають. А я йому вірю. Їсти ношу. І ліки. А оце куртку свою стару притяг. Холодно ж. А в нього вітром підбита.

Зоя. А ти одначе…

Толя. Та… (Махає рукою.) І нащо я тобі все це розказав? Перший раз бачу і… Дивно. Ніколи зі мною такого не було.

Зоя. А мені часто розказують. Я навіть сама дивуюсь.

Толя. Очі в тебе… Добродушні, як каже Чебурашка. Іншим інтернатським, каже, пишуть хороші, добродушні листи. А йому ніхто.

Зоя. Добродушні листи… Гарно.

Толя. Він дуже цікавий хлопець. Музику любить страшенно. У нього транзистор. Весь час слухає… А ти сама тут?

Зоя. Ні.

Толя. З подругою?

Зоя. Ні.

Толя. А-а… А він надійний?

Зоя. З ненадійним я б не приїхала.

Толя. Бо я обіцяв Чебурашці, що буде порядок.

Зоя. Якщо хочеш, я і йому не скажу.

Толя. А де він?

Зоя. Десь тут. Вийшов узяти води, щоб помити яблука, і…

Толя (дивиться у глибину сцени). А-а… Он він, здається. На дачі Брусиловського. З новим хазяїном.

Зоя. Що?

Толя. Сусіда наш, Брусиловський, місяць тому помер. І дружина його продала дачу.

Зоя. А хто цей новий?

Толя. Не знаю. Я його лише раз бачив. Як він приїздив дивитися. Здається, якийсь відповідальний товариш. Я б не хотів, щоб він знав про Чебурашку.

Зоя (з досадою). От Валера! Нащо він до нього пішов!

Толя. Ну, гаразд. Ти мене не бачила, Чебурашки теж! Добре?

Зоя. Не бійся. Я зараз сховаюсь. Щоб Чебурашка не…

Толя. Ми скоро підемо. От тільки нагодую його. Бо вчора я не міг. І він зараз, мабуть, голодний, як вовк.

Зоя. Може, дати тобі щось? У нас харчів — навалом.

Толя. Та ти що? Спасибі! Я теж привіз — будь здоров! Чао!

Зоя (усміхаєтся). Какао! (Ховається у синьому будиночку.)

Толя (стукає умовним стуком у двері, тихо) Це я! Відчини!

Двері зеленого будиночка відчиняються, з’являється Чебурашка.

Чебурашка (радісно усміхаючись). Здоров! А я вже думав, що й сьогодні не приїдеш… Тут якісь штимпи лазили, але мене ніхто не бачив. Чесслово! Я… як обіцяв.

Толя. Ага… Ти пробач. Але вчора ну ніяк не міг вирватись. У школі дві контрольні. А після уроків до прабаби їздив. Їй дев’яносто два, вже третій рік лежить, і ми по черзі їздимо. Вчора якраз була моя черга.

Чебурашка. Та ти що! Виправдовується! Ти й так… Що ти, зобов’язаний, чи що? Просто нуднувато самому. Хоч я й звичний до… У нас всі звичні… Але під замком якось…