Читать «Мина Мазайло» онлайн - страница 10

Увійшов Мазайло. Кинувся до Кoзино:

Жду вас, жду!

Баронова-Козино

Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали - вас нема, що ви вмерли…

Мазайло показав на двері. Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароновій:

Так, так… Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната…

Баронова-Козино

І я вже була повірила, що ви вмерли…

Мазайло до Баронової, але вся його увага на Мокієві:

Дуже приємно… (До Мокія). Розумієш?… (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте…

Баронова-Козино заспокоєно і задоволено:

Мерсі!

Вийшли. Мокій, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив:

Ні! Ні!… Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так… Бачите тепер, Улю, який я самотній?

Уля

Серйозно?

Серйозно, Улю. Рідня - а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину.

(До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!…

(До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як…

Уля захвилювалась:

Серйозно?

Мокій

Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: "Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема…" А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…

Уля вже никла жалощами:

А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…

Мокій

Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати…

Уля трепетно:

Що?

Мокій

Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами…

Уля

Що?

Мокій

Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!

Уля мало не впала, одскочила:

Он ви що! Не хочу!

Мокій у наступ:

Улю! Ви ж українка!

Воронь Боже! Я не українка!

Українка!

А нізащо! Ні! Ні!

У вас прізвище українське - Розсоха!

Ні!

Та що там прізвище - у вас очі українські, губи, стан!…

Уля, спинившись:

Очі?…

Мокій переконливо:

Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу… Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка… (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі… (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі…

(До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю… (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві… (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха… (Подивився на Улю). Як про вас писано…

Уля розтанула: