Читать «Микола Сціборський» онлайн - страница 67

вони в тій верстві добачують нове “папство”. На ділі націократія хоче бачити Українську Націю великою, культурною, передовою. Вонане знижується до примітивізму маси — лише підносить її в духовому, культурному, цивілізаційному і матеріальному поступі. Без здорового, конструктивного проводу, нормальне існування нації немислиме. Солідаризуючи на принципах надкласової соціальної справедливості й у формах націократії всі, корисні під суспільно-виробничим оглядом, складники нації — націоналізм найде в них активний фермент для творення провідної верстви, в цей спосіб органічно вростаючи в найглибші прошаровання народу.

З початку диктатура матиме революційно-військовий характер зо всіма, випливаючими з нього, висновками. Її опорою буде створювана в процесі революції мілітарна сила нації й національно-революційні організації, що опанують під керівництвом загального проводу місцеві органи державного управління, громадські установи, професійні союзи й спілки, господарські підприємства і т.д. Згодом, після закінчення збройної фази національної революції, диктатура повільно переключатиметься на громадську базу. В цьому етапі її завдання полягатимуть в дефінітивному скріпленні наслідків здобутої перемоги й підготуванні загальних умов переходу нації до нормального націократичного устрою, що заступить собою провізоричний режим диктатури.

Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку їїсамоконсервації й застарілості, коли вона стає ціллю для самої себе… У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдовану доцільністютимчасову методу. Зберігаючи потрібні елементи авторитарності й монократизму й в умовахпостійного державного ладу націократії — націоналізм водночас єднав їх із здоровими формами громадської самодіяльності й участи самого суспільства в державному кермуванні.

V

ІІ. ПОСТІЙНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Постійний державний лад націократії буде вислідом визвольних і підготовчо-реконструктивних зусиль національної диктатури та означатиме перехід нації до кінцевих, завершуючих етапів національної революції.

Нас можуть спитати: на кого “орієнтуються” націоналісти — на монархію, чи республіку ?.. Гадаємо, що ввесь попередній виклад підготовив вже читача до відповіді на це питання. В сучасності монархічні й республіканські устрої взагалі в значній мірі втратили ті риси й прикмети, що раніше суттєво різнили їх між собою. Вибір між монархією й республікою можна хіба розглядати під таким, доволі спрощеним, кутом: чи хочемо володаря, що стає сувереном нації на підставі дідичного права й спирається на упривілейовану верству родової аристократії (бо принцип дідичності влади нерозривно пов’язаний із культом “блакитної крови” і становими привілеями, хоч би як не старалися наші гетьманці маскувати цей закон дивовижними й нещирими “трудовомонархічними теоріями…), чи національного проводу, видвигненого до керми на підставі його власних кваліфікацій і опертого на цілу суверенну націю.