Читать «Микола Сціборський» онлайн - страница 65

Режим національної диктатури відкидає провідну участь політичних партії із їхніми вузькими інтересами у процесах революції. Таке становище організованого націоналізму до партій, груп і центрів, або інакше кажучи — до цілого орієнтаіційно-угодовського табору, обумовлюють тактичні й засадничі причини. Розгляд ідейного змісту, психології, моралі й політики цього табору стверджує йогошкідливість для планомірного розгортання революції. Схильний лишепасивно пристосовуватися до створюваних окупантами умовин, нездатний до активності й провідної місії, поглинений суперечностями й груповим егоїзмом—він ніколи не прийме націоналістичної концепції визвольної боротьби та її не піддержить. Після вжездобутої перемоги, певні елементи угодовського табору звантажуються в національну роботу й зможуть навіть бути корисними в її різнорідних ділянках. Але не тепер і не тоді, коли боротьба відбуватиметься серед “непевних” обставин…

Свідомість цього опрокидує наївно-обивательські мудрування на тему створення спільного фронту революційного націоналізму з легалістичними партіями на засадах національної солідарності й у вигляді “всеукраїнських конгресів” для боротьби з зовнішніми ворогами.Ідеологічна істота, націократична концепція й визвольне наставлення націоналізму є тимифакторами, що солідаризутоть на національному ідеалі всі органічні складники нації в одну духово-політичну цілість. Національна солідарність стає натомість абсурдом,коли в існуючих умовах хочемо її застосувати до наших партій, щосамою своєю природою й політичною чинністю творять джерелопартикулярного розкладу й негуючого заперечення національної єдності. Помиляються ті, хто від “об’єднання” націоналістів із уенерівцями, гетьманцями, ундівцями, соціалістами і т.д. сподіються побільшення нашої, зовнішньої відборонности.На ділі така неприродна спільність загрожувала б лише послабити визвольний рух, розпорошуючи силову й моральну потугу самого націоналізму. Його ідейний, безкомпромісовий, боєвий порив міг би бути тоді обезкровлений отрутою угодовської псевдо-логіки й. спекулянства.

Рішаючим є те, що націоналізм — це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд, “Погоджувати” його з кимсь методами “конгресових дискусій” і гандлю немислимо. Сила націоналізму в його фанатичній вірі у власну правду, в тій послідовності, що нерозривно в’яже його принципи й теорії з методами чинногозастосовання їх до життя. Поєднання ідеологічного й визвольного наставлення націоналізму з політичною тактикою тактикою “всеукраїнських конгресів”— було б для нього рівнозначне з самогубством і перетворенням його твердих, високих постулатів в теорії — в жалюгідну та лукаву опортуністичну комедію в практиці.