Читать «Микола Сціборський» онлайн - страница 68

Націократія обирає останнє. Вже самий її — випливаючий із ідеології націоналізму — суспільно-філософський зміст, що визнає волю, творчість і якісні прикмети людської індивідуальності за вирішальні фактори громадсько-політичного життя,не годиться з принципоммеханічного права даної людини на зверхність, обумовленого лише самим випадковим фактом її народження (дідичність влади). Соціальній моралі націократії чужа також родова кастовість і упривілейованість; її критеріємє конструктивна, продукуюча цінність громадянина, що єдина зумовлює його провідну роль в суспільстві, без огляду на ”вище” чи “нижче” фамільне походження…

Самий монархізм для українських історичних умов завжди був чужий і неорганічний; в нашій же сучасності й будучності він просто стає абсурдом..

Монархічні теорії наших гетьманців лишилися наскрізь штучним компільованням чужих, західноєвропейських роялістичних ідей, густо приправлених соусом московсько-польських “консервативних” анахронізмів.

Це перетворило гетьманську течію в звичайну соціальну реакцію, що — всупереч логіці та інтересам Української Нації і в згоді з московсько-польськими реакційними елементами — змагає до реставрації капіталістично-поміщицького ладу на базі федеративного “Союзу Трьох Русей”.

Націократія є республіканська. Але її конституційна структура суттєво різниться від класичних зразків політичної демократії, що існує на виборчій фікції “влади більшості” — репрезентованої в парламенті одною чи кількома партіями… Центр демократії лежить у партійному парламенті, що поглинає в собі й дезорганізує розбіжністю своїх класових й політичних стремлінь основу всякої державної системи — владу.

В нарисі про демократію ми зазначали, до яких фатальних наслідків приводять ці властивості парламентаризму навіть ті країни, де він має за собою велику історичну традицію. Тим більш згубними й безнадійними є спроби насадження режиму партійно-парламентарної демократії на Україні. Самі по собі негативні прикмети парламентаризму тут посилювалися б додатковими причинами: цілковитим браком парламентарних традицій, фіктивністю наших партій і, витвореними революцією, особливостями суспільно-виробничої структури України.

Московський півфеодальний і абсолютистичний царат гальмував соціально-політичну диференціацію суспільства (як це було в умовах західного демолібералізму) і через те партії перетворювались у відірвані від мас гурти інтелігентів-сектярів. Ці риси характеризували й партії на Україні.Штучно зроджені в обмеженому середовищу західноєвропейськими доктринами — всі вони водночас носили на собі тавро “общеросійських” політичних й культурних ідей. Партії на Західній Україні в свою чергу були об’єктами польських і німецьких впливів. Певну національно-культурну роботу наших партій у минулому годі заперечити. Алені одна з них по своєму ідеологічному змісту й політичним впливам не була й не могла бути конструктивним чинником державного унезалежнення й суспільної організації Української Нації. Це наочно доказали події 1917-20 рр. коли всі без винятку українські партії зазнали банкроцтва й компромітації.В сучасності комунізм знищив в совіцькому Союзі всі партійні угруповання. На Західній Україні партії, щоправда, існують, але ні одна з них не має всеукраїнського значіння. Годі сподіватися, щоб ці локальні й здеморалізовані в умовах окупації ундо-клерикало-радикальні гурти, навіть підсилені (у вигляді “всеукраїнських конгресів”) партійними рештками з еміграції, могли в будучності стати здоровою основою державно-політичної організації України! Витворюється парадокс:режим політичної демократії базуєтьсяна партіях, але їх у нас фактично нема; для цього довелося б хіба ці партії штучно творити, інсценізуючи в цей спосіб… парламентаризм.