Читать «Микола Сціборський» онлайн - страница 66

Коли партії взагаліє неорганічним для націй плодом хворобливих соціально-політичних відносин, що їх створили капіталізм і демократія, то внаших умовах їх штучний характер виявляється ще з більшою виразністю. Українські партії не відображують ані збірних національних інтересів, ані процесів соціальної диференціації нації навіть у тій мінімальній мірі, як це бачимо в умовах європейської парламентарної демократії. Ми часто забуваємо, що всі вони (і на укр. землях, і на еміграції) – це лише кілька соток ізольованих від народних мас інтелігенських “політфахманів”; власне ця цілковита відірваність наших партійних гуртків і “центрів'” від народу й його змагань, обумовлює всю шкідливість і безпринципність їх політикування. Хто в цих умовах говорить про “солідаризування” націоналізму з цими рештками нашого болючого “вчорашнього дня” — той виявляє цілковите незрозуміння й завдань націоналізму, і обставин визвольної боротьби!

Концепцію національної диктатури ввесь партійницький табор стрічає істеричним криком і провокаціями, ніби українські націоналісти (“фашисти”) хотять “поневолити нарід”. Це й зрозуміло! Він знає, що національна диктатура — це сигнал його безславної смерті. Борючись за своє існування, він ладиться в мент — коли на терези долі буде кинене життя нації — знову відновити страхіття партійної анархії в сумному стилю кам’янецько-тарнівських “демократичних” і “соціалістичних” міністерств. Між тим спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, вже здеморалізованих і засимільованих окупаціями, прошарків українського населення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметься розкладати зрушені до чину маси — все це вимагатиме твердого режиму національної диктатури, що, відкидаючи мягкотілі групові “коаліції” й спекулятивні, несвоєчасні “голосовання” мав би авторитет, спроможність і силу вхопити в залізні руки керму подіями, здушуючи всі відосередні процеси революції.

В цих подіях рішатимуть не партійні сектярі й спекулятивні “очковтирателі”. Опорою диктатури буде ударний, боєвий легіон революції — організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його нової провідної верстви — еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлятиметься не класовими й становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не “партійними переконаннями” (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) — лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників. Наші “радикальні” та інші соціалісти на процес творення цієї нової провідної верстви задивляються з підозрінням. По старому прив’язані до демагогічного есерівського “культу” замурзаних пик, немитих лап, освіти “не вище фельдшерської”, нарочитої хамської розперезаності й загального капцанства, що мають, мовляв, характеризувати “справжнього сина народу” —