Читать «Лоліта» онлайн - страница 2

б якось згадана в мемуарах "Г.Г.", не повiдомляє, чи виходить хтось iз

могили. Читачевi, який розглядає "Лолiту" просто як роман, ситуацiї та

емоцiї, в ньому зображенi зосталися б дратiвливо-неясними, якби вони були

знебарвленi через кепське iнакомовлення. Щоправда, на весь твiр не можна

вiднайти й одного нечемного вислову, скажу бiльше: здоровань-фiлiстер,

призвичаєний сучасною умовнiстю брати без будь-якої огиди цiлi всипища

парканових словечок у щонайбанальнiшому американському чи англiйському

романi, буде вельми шокований вiдсутнiстю таких у "Лолiтi". Та якщо, задля

заспокоєння цього парадоксального ханжi, редактор посмiв би послабити або

вилучити такi сцени, якi з певного погляду можуть видатися "спокусливими"

(дивись iсторичне рiшення, прийняте вельмишановним суддею Джоном Вуссi,

грудня 6-го числа 1933р., з приводу iншої значно вiдвертiшої книжки),

довелося б взагалi вiдмовитись вiд друкування "Лолiти", адже саме тi сцени,

у яких дозвiльний соромiтник мiг би угледiти свавiльну чуттєвiсть, являють

собою насправдi конструкцiйно необхiдний елемент у розвої трагiчної оповiдi,

яка неухильно стремить до того, що тiльки й можна назвати моральним

апотеозом. Цинiк скаже, що на це претендує й професiйний порнограф, ерудит

вiдкаже, що палка сповiдь "Г.Г." зводиться до бурi в пробiрцi; що кожен рiк

не менш як 12% дорослих американцiв чоловiчої статi, - за скромним

пiдрахунком, якщо вiрити д-ру Бiанцi Шварцман (запозичую з приватного

повiдомлення), - проходить через той особливий досвiд, який "Г.Г." зображує

так розпачливо; та що, пiшов би наш знедолений мемуарист того рокового лiта

року 1947 до компетентного психопатолога, не сталося б i лиха. Це все так, -

втiм не було б цiєї книжки.

Подаруймо цьому коментаторовi, якщо вiн висловить ще раз те, на чому

неодноразово наполягав, а саме, що "непристойне" найчастiше дорiвнює

"незвичному". Великий витвiр мистецтва завжди оригiнальний; вiн за своєю

сутнiстю мусить вражати й голомшити, тобто "шокувати". Не маю й найменшого

бажання вславлювати п-на "Г.Г.". Жодного сумнiву в тому, що вiн є огидний,

що вiн є ниций, що вiн слугує яскравим прикладом моральної прокази, що в

ньому поєднанi лютiсть i грайливiсть, якi може й свiдчать про глибочезне

страждання, але не додають приваби деяким його одкровенням. Його

дивакуватiсть, звiсна рiч, важкувата. Численнi його випадковi вiдгуки про

мешканцiв та природу Америки є смiшнi. Вiдчайдушна чеснiсть, якою тремтить

його сповiдь, аж нiяк не позбавляє його вiдповiдальностi за диявольську

витонченiсть. Вiн ненормальний. Вiн не джентльмен. Але з яким чаруванням

спiвоча його скрипка пробуджує в нас нiжне спiвчуття до Лолiти, змушуючи нас

зачитуватися книгою, всупереч першому почуттю вiдрази до автора.

Як опис клiнiчного випадку, "Лолiтi" поза сумнiвом призначено стати

поряд iз класичними творами психiатричної лiтератури, й можна ручатись, що

за десять рокiв термiн "нiмфетка" буде в словниках та газетах. Як художнiй

витвiр, "Лолiта" виходить за межi покаянної сповiдi, але значно важливiшим