Читать «Третій варіант» онлайн - страница 74

Обрій над морем наливався ніжним багрянцем, потому запломенів жовтогарячими барвами, стріли ще невидимого сонця пронизали хмарки в небі, і вони затріпотіли райдужними вогнями в передчутті появи господаря життя. Космоандр здригався від кожного спалаху в просторі, здавалося, кожен яскравий об’єкт пропікає його наскрізь, завдає невимовного болю. Він одвертав обличчя убік, заплющував очі, а потім знову відкривав повіки.

Зненацька юнак закричав. Тужливо, відчайдушно, як смертельно поранений воїн. З-за обрію з’явилося сонце, і його м’який промінь торкнувся Космоандрових очей. Він закрив обличчя долонями і застогнав:

— Дивна! Де ти?

Вона охопила його обличчя долонями, притисла до грудей. Безтямно шепотіла:

— Терпи, коханий. Будь мужнім. Ще трохи, ще мить…

Він вирвався з її обіймів, знову підвів лице назустріч болю і ударам променів. Сонце повністю викотилося над морем і прослало на водах палаючу дорогу. Сльози котилися по Космоандрових щоках, світ дробився на частки у тих краплях страждання.

— Тепер я збагнув, Дивна. Збагнув, чому ви не цільні. Той, хто творив вас, залишив у вашій цільності рану. Око — це рана… Моя радість губиться навіки. Невже оце, що я бачу… сонце?

— Сонце, коханий! Світило, що дає життя.

— Я відчував його в цілості з усім: із собою, птахами, друзями… Я плив на човнику радості, а сонце було крилом… моїм крилом. Воно билося в грудях, давало мені силу, легкість. А тепер воно далеке й чуже… Воно котиться вдалину, і я вже не можу торкатися його, як раніше… Дивна! Тяжкий твій дарунок! Болить мені, болить!

Він упав на підлогу, заметався по ній, ніби розчавлене звірятко, ховаючи обличчя від світла, що набирало сили. Судорожно вчепився нігтями в повіки, наче жадав позбавитися того, що завдавало жорстокого болю. По щоках потекли цівки крові, Жанна скрикнула і стала перед ним на коліна, намагаючись одвести його руки від обличчя.

— Не смій! Ти покалічиш себе! За кілька годин, днів усе ввійде в норму! Ти заспокоїшся. Чуєш? Не смій!

Вона зірвалася на ноги, зашторила вікна. Пітьма знову запанувала в палаті, і Космоандр затих. Важко дихаючи, він слабо потис її руку.

— Не гнівайся, Дивна. Ти чекала іншого. Ми обоє… я і ти — помилилися. Я поспішив. А треба летіти далі. З пораненим серцем… Я прийму твій дарунок, Дивна, прийму повністю! Увесь твій болісний світ. Хай він пече мене, хай спопеляє. Учитель попереджував, що мене очікують бурі. Ось вони… Це тільки перша. Тільки ти не залишай мене в самотині, на чужині…

— Я буду з тобою, — гірко схлипувала вона, пестячи його щоки й цілуючи чоло, — я завжди буду з тобою.

За кілька тижнів юнак призвичаївся до нового відчуття, зумів узгодити його зі своїми колишніми асоціаціями, з попереднім світосприйманням. Проте колишня радість і легкість затаїлася десь у глибині єства, а весь він став відкритий назустріч невблаганним атакам безжальних променів. Жанна одвезла його на віллу, до затишних апартаментів, в яких світло вдень і вночі було зм’якшене.