Читать «Третій варіант» онлайн - страница 73

Він знову лишався на самоті. Думав і чекав.

Нарешті його поклали в ізольовану палату клініки. Перед тим, як він мав заснути, Жанна та її два помічники виконали комплекс генургійних маніпуляцій: вузьким променем квантового генератора біоенергії опромінили центр локалізації першозиготи, разом з тим ввели в сотні соматичних клітин активних точок організму віруси з геноблоками, відповідальними за зорову структуру. Операція тривала три години. Космоандр заснув. І втомлена, сповнена тривоги та надії, Жанна звеліла облишити його в спокої. Сама теж була в клініці, але не задрімала й на хвилинку, очікуючи ранку.

Ще до сходу сонця вона тихо ввійшла в палату, підняла штори. Широко розчинила вікно: дихнуло морем, запахом троянд. Бляклі зорі колихалися у тихих водах Бенгальської затоки.

На ліжку поворушився Космоандр, звівся на ноги. Відчувши її присутність, ступив кілька кроків назустріч. Стояв поруч, прислухаючись до Жанниного подиху, — високий, стрункий, ніби еллінський Аполлон. Вона тривожно очікувала: що він відчує після генургійної операції?

— Дивна, ти все зробила, що хотіла?

— Так, мій друже.

— Моє тіло горить.

— Тобі погано? — запитала вона.

— Просто я не відчував такого стану, — сказав Космоандр. — Я був на острові, розмовляв з учителем, із птахами радості. Буря терзала наш притулок. Вихор підхопив мене й поніс. Було боляче й холодно. А потім — гаряча хвиля прокотилася від ніг до серця і хлюпнула сюди. — Він показав на заглибини очей. — І все затихло. І почалося знову. І так тривало довго. Я заспокоївся, але тіло моє мовби проходить крізь сонячне полум’я. Ніби я і сонце — окремо.

— Підійди сюди, Космоандре, — озвалася Жанна. — Дай мені руку. Повернися обличчям до моря. Ти відчуваєш море?

— Воно кличе мене. Воно шепоче мені про друзів, яких я залишив. О-о-о! Що це зі мною?

— Що ти відчуваєш?

— Тут… ось тут… де має відкритися… як ти казала, око… Море бризкає розпеченими краплями, і ті краплі летять сюди. Чому? О-о-о! Чому море гнівається? А там, там, понад ним… вогненна смуга… вона стискає моє чоло. Дивна! Це те, що ти називала баченням?

— Зажди, Космоандре! Зажди, коханий! — обнявши його, ледь не плакала Жанна. — Ти почав бачити. Око твоє пробудилося. Поки що незвично. Все нове — незвичне!

— Ти говориш незбагненне, Дивна! Це лише слова. А реальність рушиться. Зоряна домівка дрижить, руйнується. Якась буря розхитує світ!

— Тобі так здається, любий! Не хвилюйся! Тобі треба осмислити нові враження. Ти тепер, мов дитя. Те, що називаєш краплями, — відображення зірок у воді Ти їх відчував якось інакше, а тепер — кожна з них окремо.

— Окремо, — вражено прошепотів Космоандр. — Ось воно! Тепер я зрозумів. Око розділяє… розрізує…

— Не поспішай заперечувати, — прошепотіла Жанна, — не опирайся новому. Прийми його в себе, як таємницю, як те… що тобі дарується для радості.

Космоандр змовк, тримаючись руками за підвіконня. У напівтемряві світанку Жанна бачила широко розплющені очі і порізане зморшками чоло.

Вона знемагала від сумнівів: може, не треба було так блискавично вводити його у світ ока? Підготувати психологічно, чуттєво. Прокласти місточки асоціацій. Адже він вихованець іншого космосу, ніби прибулець сюди, в сферу кольорів, проміння, яскравостей. Все це травмує його, бентежить, лякає.