Читать «Третій варіант» онлайн - страница 55

— Те саме я чула від своїх супутників за хвилину перед катастрофою, — гірко прошепотіла Жанна.

— Ваші близькі? — турботливо запитав учитель.

— Випадкові супутники. А втім… скажу, як і ви: що ми знаємо про те, хто нам рідний, а хто ні?

— Влучно мовите, мадам. Проте, вибачте за це зволікання. Я, справді, розгублений. Такого ще не було, щоб хтось сюди завітав. Окрім судна, яке періодично доставляє нам припасли.

— Отже, я зможу звідси вибратися?

— Безумовно. За тиждень прибуде судно. Ви дістанетесь в Папаете.

— Це французькі володіння?

— Так. Звідти легко добратися до Нової Зеландії, Австралії.

— А кому належить цей острів?

— Я не хотів би поки що говорити, мадам. Вибачте. Ходімо до нашого притулку. Відчуваю, вам незручно. Вважайте, що потрапили до безплотних істот. Тут мають справу з людською сутністю, умовності етикету забуті. Ви підкріпите сили, спочинете, заспокоїтеся. А потім я відверто оповім усе, що тут відбувається. Здається, ви сказали, що володієте фахом лікаря й генурга? Новий термін, проте здогадуюся, про що йдеться. Може, свіжим оком глянете на мій задум. До речі, я теж із Пондишері. Так, так, я був учнем незабутнього Ауробіндо і Матері…

— Ауробіндо я не пам’ятаю. А Матір бачила. Знаю про їхній задум трансформації. Хоча сама йшла іншим шляхом.

— Чудово. Нам є про що поговорити. Але попереджую: обережно з Космоандром. Поки він не повинен знати нічого про земну історію. Потім збагнете, про що я казав. Ось наш притулок, наше Гніздо Радості.

Вони минули стіну пальм. Одразу за деревами, біля півкільця невисоких скель, виднілася сферична будівля з прозорим склепінням, схожа на космічний корабель прибульців, що тільки-но приземлився. Білі, рожеві, блакитні барви, мелодійність обрисів. За елегійним модерним притулком виблискувало, переливалося ніжним аквамарином море. Десь далеко на обрії темніли цяточки інших островів.

— Яке диво! — вимкнула Жанна. — Я вже навіть відпочила, йдучи сюди. І стрес від катастрофи минув. Мені здається, тут особлива атмосфера.

— Заждіть трохи, мадам. Глянете на все спокійно і з ясним розумом після нашої бесіди. Моє ім’я? Для світу воно зникло. Звіть просто — гуру, вчитель. А тепер — ходімо, вас чекають чудові плоди нашого острова.

За кілька годин Жанна сиділа в м’якому кріслі в просторому холі, відкритому до океану. Ніжний вітерець пестив її обличчя. Після короткого сну вона випила дві склянки соку кокосового горіха, і тепер відчувала себе легко й бадьоро. Почулися кроки, тихі, ніби шерхіт хвилі. До холу зазирнув сивий гуру.

— Відпочили, мадам?

— Дякую. Відчуваю себе, ніби новонароджена.

— Ризиковане порівняння, — усміхнувся він, заходячи до приміщення. — Для немовлят процес народження — стрибок у світ муки, страху й болю. Розумію, що це лише образ, стереотип. Я одвик від таких.

Підійшов до неї, зупинився навпроти. Уважно глянув у вічі.

— Ви здатні сприйняти мою розповідь зосереджено?

— Так. Чекаю з нетерпінням.

Він опустився на килимок, сів, схрестивши ноги, у позі лотоса. Стуливши повіки, зосередився. Почувся розмірений, тихий голос: