Читать «Третій варіант» онлайн - страница 53

— Я поведу тебе до вчителя, — лагідно мовив він. — Він зрозуміє тебе і допоможе повернутися до своєї сфери.

Юнак ішов до невисокої гряди скель легко, ніби плив над піском, але, натрапляючи на перешкоди — великий камінь чи пальму, — якось дивно поводився: обходив їх досить далеко, по колу, а потім знову йшов прямо. Натренований погляд Жанни одразу відзначив цю аномалію. Майнула підозріла думка: «Невже сліпий?» І вона зумисне раптово спинилася, намагаючись не дихати. Він ступив кілька кроків, не обертаючись, запитав:

— Ти притомилася? Хочеш відпочити?

— Ні, ні! — вихопилося у неї. — Треба йти до твого вчителя.

Вона знову порівнялася з юнаком, скоса поглядаючи на нього. Смарагдові очі були прикриті віями, вони жили якимось окремим життям, ніби вдивлялися в незримість. Вона зважилася на грубу перевірку: помахала рукою майже біля його очей. Юнак, не повертаючи голови до неї, здивовано запитав:

— Що відбувається з твоїм сонцем? У ньому грубі збурення. І тіло твоє деформується, руки неспокійні.

«Сліпий», — похололо в грудях. Стало жаль його, і цікавість до феноменальної істоти виросла Ще більше. Може, втративши зір, він розвинув інші можливості організму та психіки? Вона обережно вимовила:

— Ти бачиш моє сонце? А якого воно кольору?

— Бачиш? — перепитав юнак. — Що таке бачити? Я відчуваю його. І що таке колір? Твоє сонце потужне, високоенергетичне, багатомірне.

«Всі визначення поза баченням, — подумала вона. — Він повністю орієнтується в цьому світі, але живе ніби в якомусь іншому вимірі».

Із-за стіни пальм вдалині з’явилися дві постаті — одна тоненька, як стеблинка, дівчинка, а друга — високий величний чоловік у довгому білому вбранні, схожому на древньогрецький гіматій, із сивою бородою і пишною шевелюрою. Вони поспішали навстріч, дівчинка жваво жестикулювала, але слів ще не було чути.

— Як тебе звати, друже? — поспішно запитала Жанна. — Я навіть не знаю твого імені…

— Ім’я дається тим, хто звертається до мене. Я вважав, що в тобі вже зародилося моє ім’я. Учитель кличе мене Космоандром… а ще — Зорептахом…

«Космоандр, — подумки повторила жінка. — Космічна людина… Дивні претензії його вчителя. Невже й він сліпий?»

— А яке ім’я виникло в тобі? — поцікавився юнак.

— Загублений, — зненацька сказала Жанна, бо це слово чомусь стикало в її свідомість.

Справді, викинутий десь поза людським океаном на острів забуття, їй здавалося: юнак розгнівається або збентежиться, але він сказав:

— Ти вгадала. Я — загублений. Учитель розповідав, що Зоряний Птах загубив кілька яєць у цій сфері, і вони могли б пропасти. Щасливий випадок допоміг. А потім Гніздо Радості, зоряні птахи вилупилися з яєць, і вчитель нас доглядає, готує до польоту в зоряну сферу.

«Нова міфологія, — збагнула жінка. — Вони нічого не відають про довколишній світ. Скільки ж їх тут? І чого хоче досягти сучасний міфотворець?»

— І все таки мені не дуже подобається — Загублений, — зізналася Жанна. — Краще я кликатиму тебе так, як учитель. Космоандром… або Зорептахом…