Читать «Третій варіант» онлайн - страница 51

І зорі в небі.

Жанна істерично зареготала. Їй привиділося, що вона спить. «Всюди хвилі, непостійні хвилі…» Пісня начаклувала страшне марення…

Вона знову знепритомніла. А коли ще раз отямилася, над обрієм уже світало. Небо блякло, зірки щезали. Хвилі стали пологіші, спокійніші. Сивий джентльмен із змарнілим, втомленим обличчям, ледве ворушачи язиком, уривчасто проказав:

— Пробачте, мадам… Я вже не можу… Прощайте… Мені пора…

— Вільяме, — нажахано простогнала вона, вхопивши його руку. — Не кидайте мене, Вільяме!

— Я виснажений. Все… Ось… тримайтеся… Це — надійно…

Він підсунув їй до самого обличчя великий дитячий м’яч в сіточці, ледве прожебонів:

— Випадковості… Дитячий м’яч… ваш рятівник… Запам’ятайте це, Жанно… Зніміть сукню… вона обтяжить вас… океан — не для етикету…

Він навпіл роздер сукню, і Жанна відчула, як мокре ганчір’я сповзає з неї. Стало вільніше. Вона міцно вхопилася за сіточку м’яча. Сивий джентльмен різко відштовхнув жінку вбік.

— Хай доля береже вас. Спасибі за ці хвилини. На всю вічність спасибі…

— Вільяме, Вільяме! — кричала Жанна, захлинаючись від бризок.

Відчай самотини й приреченості охопив її. На кого тепер сподіватися? Хто її врятує? Може, радисти встигли передати сигнали біди і тепер їх шукають? Де затонув лайнер? Десь поблизу островів Таїті. Неясна тінь надії майнула в серці. А може, може…

Думка відмовлялася працювати. Тупий біль у грудях. Краще відпустити сіточку м’яча. Одна мить — і все… «І яка тобі підкаже сила… де пірне твій човник в глибину…» Так, так, віща пісня…

Багряне марево вдалині. Розпливається, міниться. Чи то сльози? За чим же ти плачеш, Жанно? Над головою жалібно закричали чайки. Вона поволі підвела голову, зраділа. Отже, недалеко берег. Чайки тримаються землі.

Минула ще година чи дві, доки Жанна відчула під ногами пісок. Вона побачила гряду скель, обриси пальм, смужку золотого пляжу. Втомлено побрела до берега, ще не вірячи своєму рятунку. До неї долинув шум прибою. Хвиля шалено билася об кораловий риф, дно знову поглибилося, вода сягала шиї. Вона у відчаї спинилась. Що робити? Пливти до рифа, щоб розбитися? Даремно раділа.

Далеко між пальмами з’явилася постать: стрункий стан, оголене тіло. І дівоча граціозність. Дівчина? Ні, чоловік! Торс оголений повністю, лише напоясник на стегнах.

Вона замахала руками, закричала. Голос поглинався хвилями. Вона ще й ще закричала. Постать на березі зупинилася, завмерла. Потім стрімко кинулася до неї. Тепер видно: це юнак. Золотаве тіло небаченого кольору, довге, хвилясте чорне волосся. Юнак знову зупинився, прислухався. Потім підстрибнув і поплив над водою.

Жанна заплющила очі. Сниться їй це, мариться?..

Знову розплющила повіки. Юнак наближається. Босі ноги ледь торкаються хвиль, він робить плавні рухи руками, ніби загрібає воду. Зробив коло над нею, війнув якоюсь пружною хвилею, аж заіскрилося в її очах. Вона мовчала. Хіба потрапила на іншу планету? А, може, це йог? Адже вони досягають стану левітування.

Юнак схопив за кисть її руку і, легко піднявши Жанну в повітря, поніс до берега. Від несподіваного щастя вона плакала. Хай триває сон! Добрий чарівник рятує її від смерті. Не прокидайся, Жанно!