Читать «Третій варіант» онлайн - страница 52

Вона відчула під ногами прохолодний пісок, несміливо глянула перед собою. Рятівник стояв біля неї. На обличчі застигла тривога.

— Дякую, — прошепотіла вона англійською мовою. — Якби не ви…

Смарагдові очі хлопця сповнилися подивом. Він ніби дивився на неї і водночас не дивився. Наче прислухався до якогось внутрішнього голосу. Вуста ворухнулися і почувся тихий, як відлуння арфи, голос:

— Повтори…

Вона подумала: її рятівник погано знає англійську мову, і чітко, вимовила:

— Я безмежно вдячна. Ви врятували мене…

— Ви? — збентежився хлопець. — Ви — це коли багато. Я і Сонце. Я і вчитель. Я і друзі. Я і пальма. Тоді це ви… ми..: вони… Я діяв сам. Кажи мені — ти.

— Незручно.

— Що таке? — розгубився він, кліпаючи довгими віями. — Що таке «незручно»?

— Неетично…

— Неетично… Дивні слова. Поза сприйняттям. А що з тобою сталося? Прилетіла з тайни? Ти виснажила силу?

Жанна слухала його, ніби пришельця з далекого світу. Який «політ з тайни»? Чи він вважає, що кожна людина здатна левітувати? Хто, врешті, Цей загадковий рятівник?

— Я не вміло літати. Пливла на кораблі… Метеорит несподівано упав на палубу. Лайнер розколовся. Мене і ще одного джентльмена викинуло у воду. Супутник загинув, а я… чудом добралася до берега. А потім ви… ти.

— Відсутність уміння польоту? — здивувався юнак. — З якого ж ти світу? З якої сфери?

— Жартуєш, — жінка підозрювала, що він просто дотепний містифікатор. — З якого світу? Адже космічні кораблі ще не літають до заселених планет? Я — земна жінка, як і ти…

— Земна жінка, — повторив він, ніби смакуючи на відчуття ці слова. — В тобі відсутня стихія вогню, повітря, води й ефіру? Так? Може, саме тому не вмієш літати? Ти повністю із землі? Дивно. Я відчуваю, що в тобі є вогонь… І є ефір…

Жанна відчула, як вона смертельно втомилася. Катастрофа, приреченість, неймовірний рятунок… І ця розмова з юнаком, психіка котрого повністю сформована якось інакше, не так, як у неї та знайомих їй людей. З’явилося почуття незатишності, вона лише тепер згадала, що майже гола. Стало незручно. Проте, він теж майже нагий.

Він дивно зсував брови докупи, ніби зосереджено вдумувався в щось ледве чутне, а погляд, як і раніше, блукав понад жінкою.

— Ти якась збурена. Хаотична. Але голос — гармонійний. І сонце твоє сильне. Гарне…

— Сонце? Яке сонце?

— Твоє сонечко, — ласкаво примружився він, і зосередженість на його обличчі розтанула. — Дуже сильні промені. А кажеш, що земна жінка. Ти дуже вогняна…

«Може, він бачить ауру? — подумалося Жанні. — Якщо вміє левітувати, то… Певно, так. Ось чому такий дивний погляд у нього. Він дивиться в тонкий світ психоенергій…»

І вона вирішила перевести розмову в практичне русло.

— Куди я потрапила? Який це острів? Тут можна відпочити?

— Ти проникла в Гніздо Радості. Наша група готується до польоту у Вічність. Дивно, як ти зуміла сюди прорватися?

Його слова були, як марення, але промовлялися спокійно і навіть буденно. Вона сумно зітхнула:

— Я вже тобі сказала: лайнер, на якому я пливла, зазнав катастрофи. Мої супутники загинули. Я втомилася і хочу спочити.