Читать «Третій варіант» онлайн - страница 50

— Як сказати. Є події, що виходять за межі раціо.

— Просто ми не збагнули закону, за яким вони діють.

— Досить і цього, — кивнув Коун. — Отже, гонг долі, це, поза всякою ірраціональністю, закономірність такого рівня, яка перевершує наші теперішні знання. І вона може проявитися щохвилини.

— Відкидаю, — твердо сказав математик, поблискуючи окулярами. — Хочете… ось зараз… де мій кишеньковий комп’ютер? Ага, є. Я виведу формулу вірогідності. Наш суперлайнер неможливо потопити.

— Джентльмени, — докірливо озвалася Жанна, — ви забули про даму. Навіщо вам ця апокаліптична тема? Ми тут відпочиваємо. Давайте танцювати!

— З радістю, — похопився сивий джентльмен.

Він обійшов стіл, запропонувавши їй руку. Жанна поклала долоню на його плече, ласкаво усміхнулася. Вільям Коун відчув якийсь щем у серці, далеку тугу. Зазвучала мелодія танго. Вони попливли поміж столиками та пальмами у легкому ритмі. Співець грудним голосом промовляв тривожні слова:

Назва точна відліку — хвилини. Ніби хвиля, хлюпають вони В душу й серце сплячої людини Із якоїсь диво-таїни. Піниться життєве узбережжя, Викидає щохвилини плин Душі — риби у людські мережі Із тривожних надрів і глибин. А, звільнившись від своєї ноші, Хвиля десь у безвість забира Всіх безжально — і людей хороших Й лютих ненависників добра. Дивний обмін — безконечне мливо, Де вітряк, що рухає жорно? Чи з муки отої буде диво, Чи даремно мріється воно? Все найкраще всотують хвилини, Мати — ткаля, човник — вічний син, І верстат прасонячної днини Золотиться нитями хвилин. І яка тобі підкаже сила, Де пірне наш човник в глибину? Всюди хвилі, непостійні хвилі… Всюди вічна таємниця сну…

— Дивно, — шепнула Жанна, — і пісня про те саме — про несподіванку, про неждане, Очевидно, простежується якась закономірність.

— Не знаю, не знаю. Вірю лише в одне. Це моя найщасливіша мить. Ніби кульмінація. Такого вже не буде… І не було. Може, все наше життя потрібне саме для такої миті?

Жанна не встигла відповісти. Небо за вікнами спалахнуло феєрверком вогнів, над океаном дивно загурчало повітря. І пролунав страшний удар, що потряс, суперлайнер. Почувся відчайдушний лемент, музика захлинулася. Сивий джентльмен інстинктивно схопив жінку в обійми, під ними розчахнулася безодня, потужна гаряча хвиля підняла їх і кинула в простір. Останнє, що відзначила Жанна на фотоплівці свідомості, — вирячені від жаху очі Річарда Грума і комп’ютер в його жовтих руках. Потім — затьмарення.

Отямилася вона від того, що солона вода рвала її легені. Жанна судомно закашлялася. Відчула, що її хтось підтримує, впізнала сивого джентльмена. Громаддя лайнера, огорнуте вогнем і димом, віддалялося.