Читать «Третій варіант» онлайн - страница 22

— Товаришу докторе. Так що й уставати пора, чаю пити, — пожартував Миколка.

— Чай? Який чай?.. Я не хочу чаю… Я молока хочу… — І лікар знову захріп тоненьким тромбоном.

Тоді Миколка, методично гупаючи в живіт доброму докторові, почав докладно викладати всі свої побоювання. Це вже зробило вражіння інакше: Скальпель стрепенувся і, ні слова не сказавши, поповз униз по стовбуру. Коли він навчився такого мистецтва — невідомо, але плазував він, як ящірка.

Внизу друзі озброїлися дубцями, набувши таким способом зовнішности справжніх сучасників мамонта, іхтіозавра та печерного ведмедя. Оточення пасувало до цього якнайбільше: всю місцину довкола засіяно трупами величезних і дивовижних звірів, поторсаних і понівечених після вчорашнього побоїська; серед них сонно вешталися два чи три десятки тих, що лишилися живі, тягаючи за собою міцно набиті черева по зелених калюжах відразної крови. Вони вже не звертали ніякої уваги на пригнічених мерзотною картиною мандрівців.

Миколка зітхав.

— І все це на мойому одіялі…

А лікар, повчаючи, мовив:

— Дезинфекція, друже мій таточку, потрібна… І сонце… Сонце — золотий павучок…

Тут Скальпель помітив, що право вибирати дорогу взяв собі молодший член експедиції.

— Ти куди це ведеш? — спитав він Миколку, що простував уперед із серйозним і впевненим виглядом.

Той, зніяковівши, потер собі носа:

— Ви… Їсти хочете?

Лікар відповів, що, на жаль, його апетит не зменшився разом із розмірами тіла, але що навряд чи доведеться задовольнити його тут, у ковдрянім царстві.

І як же здивувався Скальпель, матінко, коли Миколка привів його просто до величезних кристалів цукру. А поодаль підносилася так немов хлібна гора, забираючи величезні простори…

— У тебе надзвичайно хороші очі, — здивовано завважив лікар. — Отже, ти маєш звичай снідати, сидячи на ліжку? Це негігієнічно, це хороше середовище для розплоджування мікробів, це взагалі…

Що таке «взагалі» — лікар не сказав і зразу ж не відмовився скористатися з наслідків негігієнічного поводження свого компаньйона, — вони обидва добренно підснідали, хоч одноманітна їжа їм і не дуже смакувала.

Раптом не то з сходу, не то з заходу задмухав страшенний вітер.

— Ну, — зауважив Миколка, — Іван Сванідзе по сні розгинає свої м’язики.

Вітер міцнішав і міцнішав і врешті зайшла справжнісінька буря. Приятелям довелося забитися в глибоку щілину вовняного ґрунту. Зверху сипалося каміння, деревиння, волокниння та інший будівельний і не будівельний матеріял. Вовняні стовбури гнулися до самісінької основи, тріщали й ломилися від навали пороху. З гримотінням підводилися вгору зламані велетні, щоб або злетіти в безмежну височінь, або зрушитися в іншому місці ковдри, розлякуючи численних її жителів.

Так тривало, може, хвилин п’ятнадцять. Та поволі буря стихла, але довго ще падали збурені «порошинки», розорюючи в усіх напрямках схвильоване небо.

Стало немов тепліше, і приятелі не без побоювання вийшли зі свого захистку.

І зразу ж їхню увагу притягло одне дивне явище.