Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 4

Негр, відколи став Крафтовим рабом, розмовляв лише по-іспанськи, хоч знав цю мову дуже погано.

— Так, господарю. Сайлас усе розуміє. Вбивати не треба. Тільки стежити. Дуже стежити. — Він витяг із-за пояса величезного ножаку і пішов до дверей.

За роки життя в Техасі лікар Крафт засвоїв правило: «Якщо не можеш показати хоробрості, то щосили намагайся приховати боягузтво». Ось чому він узяв із столу те, що попалось під руку, — це були аптекарські терези — і сів спиною до дверей. Він уважно стежив за хитанням порожніх шальок.

Стукнули двері. У кімнаті пролунали тверді кроки і дзенькіт острог. Сайлас затупотів босими п'ятами, і лікар зрозумів, що негр стоїть за спиною в гінця. Стрілка терезів тремтіла.

«Ні, не мексіканець, — збагнув лікар, — скорше за все наш колоніст, ковбой… Нахабні й грубі хлопці, та як побачать лікаря, їм одбирає мову. Досить показати їм клістирну трубку чи флакончик із рициною…»

Шальки терезів заспокоїлись, і стрілка перестала тремтіти. Прибравши байдужого виразу, лікар повільно підвівся і повернувся до прибулого. Чорти б його побрали! Це був… мексіканець! Великий чолов'яга років під тридцять, з обвітреним вилицюватим обличчям і темними, майже чорними очними западинами. Він тримав у руках крислате солом'яне сомбреро. До спітнілого лоба прилипло скуйовджене волосся. Ні… й не пеон.

Надто відкритий, сміливий погляд. Чоловік був у вузьких штанях вершника з пристебнутими до них чапарерас — широкими пасмугами з товстої шкіри. Вони захищають ноги верхівця від колючих чагарів і гострих, іноді отруйних шпильок кактуса. Але ж і не ранчеро. З-під напівопущених повік прибулий дивився лікареві прямо у вічі і мовчав.

Так вони й стояли маленький лікар з білястими бровами та зморщеним обличчям і великий, широкоплечий мексіканець, з приходом якого в кімнаті запахло вечірньою прохолодою і терпким духом шкіряного сідла.

— Ну, — сказав лікар, приховуючи неприємне збентеження під гримасою невдоволення, — що… вам треба? — Вперше в житті він звернувся до простого мексіканця на «ви» і від цього збентежився ще більше.

Гість трохи розтулив чорні, спраглі губи і промовив виразно, недбало кивнувши підборіддям на своє праве плече:

— Та ось… рука, сеньйоре лікар.

Крафт добре знав — із мексіканців, особливо коли вони приходять лікуватися, слова доводиться витягувати мало не кліщами. Адже мексіканець вважає, що біль — це вияв слабості. А слабість треба приховувати.

— Ну, що… Ну що — рука? Болить, чи що? — роздратовано запитав лікар.

— Та воно й не дуже… Терпіти можна.

— То якого ж біса ти прийшов, як не болить! Та ще й посеред ночі! — зарепетував лікар і люто витріщився на свого пацієнта.

Нічого не розуміючи, негр тільки-но побачив гнів свого господаря, рушив з ножем у руці до мексіканця. Недбалим жестом Крафт угамував свого раба, і той притулився до стіни, сховавши ножа за спину.

Але мексіканця не збентежили ані грубий окрик лікаря, ані погрозливий рух негра. Ніби нічого й не сталось, він відповів: