Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 6
Олексій Коробіцин
Мексіканець ліг.
Величезний пістоль за пацієнтовим поясом не здивував лікаря — який чоловік у цих краях не носить зброї! Але пістоль заважав працювати, і він клацнув пальцем по його грубому дерев'яному руків'ю:
— Забери цю штуку…
Мексіканець вийняв пістоля і поклав його поряд із собою, під долоню лівої руки.
— Перевернись на лівий бік. І гляди не сіпайся…
Гостро запахло ліками. Лікар Крафт розпочав операцію. Сайлас спритно допомагав господареві — подавав інструменти, пляшки із рідинами чи, коли це було треба, знявши пальцями нагар, підносив свічку до рани пацієнта. Мексіканець важко дихав. Очі в нього були заплющені, і повіки здригалися. Краплини поту скочувалися по обличчю…
Він більше не сказав ані слова і не проронив жодного звуку. Тільки, коли в таз плюхнулося щось м'яке і важке, конвульсивно напружене тіло його раптом ослабло і подих став майже нечутний. Лікар не намагався очутити свого пацієнта. Коли операцію було закінчено, він одступив на крок і, трошки нахиливши голову набік, оглянув свою роботу. Поправив бинт і за допомогою Сайласа перевернув мексіканця на спину.
З легким шелестом на підлогу впав складений учетверо папірець. Лікар Крафт підняв його, струснув, щоб розгорнути. Це було якесь оголошення. Ріжки аркуша були обірвані. Видно було — його зірвали із стіни. Коли Сайлас підніс свічку ближче, чорні плями літер перетворилися в слова:
Маленький лікар почав читати вголос:
— «Прикмети… зріст — близько п'яти з половиною футів…»
Він зміряв очима мексіканця.
— Мабуть, цей вищий… А втім людина, коли лежить, завжди здається довшою! Ще що? «Віком — близько тридцяти років». Гм… Важко сказати… Може, й тридцять. А може, й тридцять п'ять… «Волосся — чорне». Ото телепні! Таж тут усі з чорним волоссям! «Очі темні». Гм! Хотів би я побачити мексіканця з блакитними очима…
Лікар безцеремонно підняв повіку в свого пацієнта.
— Ну певно! Звичайно, чорні… Ще тут щось. «Шрам на кисті правої руки». Це вже інша річ! А нумо, гляньмо…
Він нахилився над тазом і радісно скрикнув:
— Ну от! Він і є. Подумати лишень — ще б трішки, і я б викинув цю прикмету шакалам… Так, так, так… Отже, в мене на столі валяється триста доларів. Новий будинок… Табун коней… Невеликий, звісно, табун, але все ж таки… Для мексіканця — справжній маєток. Та й не лише для мексіканця…
Він повільно обійшов навколо стола і витяг з-під нерухомої долоні свого пацієнта пістоль, зважив його на руці і посміхнувся. Потім дістав флакон з якоюсь рідиною і передав негрові.
— Йому, — кивнув він на мексіканця і виразно втягнув носом повітря. — Нюхати…
Негр зрозумів. Він відкоркував флакон і підніс до обличчя чоловікові, що лежав непритомний. Той важко зітхнув, завертів головою.
Лікар звів курок пістоля.
КАМ'ЯНА ПІДКОВА
Будинок, у якому жив військовий комендант Накогдочес, індіяни здавна називали Кам'яною Підковою.
Власне кажучи, це був не будинок, а старовинна фортеця. Її спорудили іспанські конкістадори ще в ті часи, коли в селищі Накогдочес про американських колоністів ще й не чули. Фортецю було споруджено з таким розрахунком, щоб на випадок небезпеки витримати тривалу облогу. Викладений з каміння високий зовнішній мур мав форму підкови і був зовсім гладенький — без вікон і дверей. Лише зверху через вузькі прорізи бійниць можна було з усіх боків оглядати безмежний степ.
