Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 20

Не кліпаючи повіками, індіянський вождь довго дивився через шибку, потім дістав із-за пояса великого кривого ножа і потихеньку ним розчинив вікно. Повітря надворі було нерухоме — полум'я свічки на письмовому столі дона Естебана навіть не сколихнулося. Підтягнувшись на руках, індіянин пробрався в кімнату без найменшого шелесту. В м'яких, як панчохи, шкіряних мокасинах, він ступив два кроки до дона Естебана, коли той з грюкотом відсунув свого стільця від письмового стола. Індіянин завмер. Запала тиша, порушувана спокійним диханням господаря дому, який тепер сидів, витягши поперед себе руки й опустивши голову на груди.

— Хелло, Джоне, — раптом промовив дон Естебан, не повертаючись, — це ви хочете будь-що виправдати своє індіянське прізвисько? Вірю, вірю, що ви Мисливець… Але ж бо я не дичина! Принаймні не та дичина, на яку вам слід полювати… — Він спокійно обернувся до індіянина і глянув на нього без ніякої цікавості.

Індіянський вождь засунув кинджал у шкіряні піхви і відповів чудовою англійською мовою:

— Хотів вас налякати. Але ви молодець, Стіве. Стежили?

Тільки дуже досвідчене око могло б визначити, що незвичайний гість дона Естебана — переодягнута в індіянське вбрання біла людина.

Тихо засміявшись, він сів навпочіпки біля крісла і заходився набивати сухим тютюновим листям довгу люльку, прив'язану шнурком до прикрашеної китицями замшевої куртки.

— Стежив, кажете? Ну ні! Це було зовсім ні до чого. По-перше, я вас чекав — ми ж домовилися. По-друге, коли змовкли в долині койоти, я зрозумів, що ви наближаєтесь. А потім — мій злющий Дьябло зачув вас і почав казитися. Цей псюка так гавкає тільки на диких індіян — він же раніше належав іспанському військовому гарнізонові. Ну й, нарешті, — усміхаючись закінчив господар дому, — я весь час бачив ваше відображення на склі оцієї картини…

— Тоді чого ж ви вхопилися за пістолет, коли відсунули стілець?

— Про всяк випадок, Джоне. Про всяк випадок… — розтягуючи слова, сказав дон Естебан. Він дивився на свого співрозмовника холодними очима. — Сюди має прийти лікар Крафт… Ваші дикуни його не скривдять?

— Та що ви, Стіве! Хотів би я, щоб мій скальп сидів так само міцно, як жовта шкура на маківці цього чоловіка. Індіяни вважають його трохи не богом…

— Джоне, ви знаєте Сема Хьюстона?

— Великого П'яницю? Аякже! Ми з ним обтяпували справи, коли в тисяча вісімсот сімнадцятому він був урядовим уповноваженим серед ірокезів Півночі. Разом виганяли рештки французів та англійців з Луїзіани. Випили не одну кварту віскі. Ще б не знати Ворона…

— Містер Семюель Хьюстон зараз перебуває тут. Він надзвичайний представник президента Сполучених Штатів Ендрю Джексона, — сухо обірвав свого гостя дон Естебан. Він встав. — І я прошу вас, Джоне, забути ці дурні індіянські прізвиська— Великий П'яниця, Ворон і таке інше…

Мисливець невдоволено знизав плечима і хотів заперечити, — та в цей час здалеку почувся протяжний крик — щось середнє між людським голосом і звірячим ревом.

Одним стрибком дон Естебан опинився біля вікна. Він тримав у руці важкий двоствольний пістолет.