Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 22

— Я озброю стількох воїнів, скільки ви дасте мені рушниць.

Дон Естебан зупинився й уважно глянув у обличчя Мисливцеві.

— Це не відповідь, Джоне. Ви можете поручитися, що ці рушниці не стрілятимуть по нас?

Мисливець вагався якусь мить.

— Ручаюся, — сказав він хрипко.

— Вірте йому, Стіве, — пролунав замирливий голос Хьюстона, який до цього моменту тільки здивовано поглядав то на господаря, то на Джона Гюнтера, — я ж цього хлопця знаю… Це славний хлопець, і довіряти йому можна!

— Скільки ви просите рушниць? — похмуро запитав дон Естебан.

— П'ять тисяч.

— Ого! — Хьюстон змахнув величезними ручиськами, ляснув себе по колінах. За акй жест його й прозвали індіяни Вороном. — Поторгуйтеся, Стіве! Боюся, що Джон загнув!

Але дон Естебан і не думав торгуватися.

— Гаразд, — сказав він, — рівно через тиждень, у четвер, на звичному місці, біля Гнилого Дуба, одержите першу партію. Особливої охорони з собою не беріть. А тепер ідіть, Джоне, в мене ще багато справ.

Джон Гюнтер був задоволений. Дуже задоволений… Подумати лишень — п'ять тисяч рушниць! Це ж гори дорогих шкур, злитки золота, срібла… Він зробив рукою широкий прощальний жест.

— Сподіваюся, що вийдете ви вже дверима? — посміхнувся дон Естебан.

— Сміливий хлопець! — вигукнув Хьюстон, коли Мисливець вийшов. — Понад п'ятнадцять років живе серед дикунів! І не боїться. Оце людина! Розмовляє всіма індіанськими наріччями, одружився з індіянкою, друга людина після вождя чірокі, а такий самий білий, як ми з вами…

— Так… — задумливо сказав дон Естебан, — я волів би, щоб він був червоношкірий…

— А знаєте, по-моєму, він… ну… дуже перебільшив, коли сказав: п'ять тисяч рушниць. Ви не думаєте?

— Ні, чому ж? Усе можливо, — неуважно відповів господар дому.

— А Джон непогано заробить! Ви знаєте, скільки він гребе із своїх дикунів за кожну рушницю?

— Пробачте мені, джентльмени… Чужий голос пролунав так неждано, що співрозмовники здригнулись і водночас повернулися до дверей.

Майже непомітний у чорному провалі навстіж розчинених дверей, стояв лікар Крафт. Видно задоволений справленим враженням, він зробив невеличку паузу і знову заговорив:

— Вибачте мені, джентльмени, але двері було відчинено… Добривечір, джентльмени!

— А, це ви… — зітхнув з полегкістю господар дому. — Ми чули виття вашого негра, але захопились розмовами. Познайомтеся. Лікар Крафт. Не багато людей знають у Штатах, з якою метою він у Мексіці. Працював ще з моїм батьком, а тепер мій перший помічник. Прекрасний знавець Техасу… Генерал Хьюстон. Прибув до нас на постійне жительство як колоніст, — і насмішкувато додав — Ви, Семе, здається, вже прийняли католицьку віру, чи не так?

— О, так! — також посміхаючись, відповів Хьюстон. — Я тепер. справжній мексіканець. Купив собі сомбреро і п'ю лише кактусову горілку, ха-ха!

Крафт подав Хьюстонові маленьку сухорляву руку. Щоб потиснути її, велетневі довелося нахилитися.

За ці роки лікар Крафт помітно зістарівся. Колись рудувате цупке волосся, що обрамляло лисину, стало тепер біле, як бавовна, ще більше відкопилювалася спідня губа, руки стали зморшкуваті, червоні.