Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 19

Остін добре розумів, що таке повстання невчасне. Біч-о-біч з мексіканськими солдатами, які придушили заколот, билися добровольці-колоністи під командою дона Естебана Остіна.

Якось одного разу колоніст Бен Келлі, відчайдушний заводій і задерика, розбушувався в «Золотій острозі». Почав кричати, що «йому нічого не варт викрити цього хитрого лиса перед усім Техасом». І що «нехай коротун Стів (так він прозвав дона Естебана), нехай він не думає, ніби його, Бена Келлі, можна підкупити так само просто, як мексіканського чиновника чи вождя ірокезів».

Це був прямий виклик донові Естебану, і хто знає, чим би закінчилася ця історія, коли б не фатальна випадковість — на ранок бідолашного Келлі знайшли в кімнаті з про-стріленою головою.

В господі нічого не було зачеплено: ані. коштовностей, ані прекрасного коня, ані багатої збруї. Всі говорили, що це помста, і звинуватили в убивстві пеона, на прізвисько Маркадо, якого знало все селище.

Ніхто не пам'ятав іншого випадку, коли б хтось спробував знеславити добре ім'я дона Естебана.

Всупереч звичаєві, тієї ночі дон Естебан не залишив біля брами караульних. Уся челядь — американські ковбої та мексіканські пеони переганяли триста голів молодняка в Сполучені Штати. Час був неспокійний — у преріях бешкетували індіяни та бандити. Сім'ю дон Естебан відіслав у Штати.

Зійшов місяць, осяяв подвір'я своїм блакитнуватим світлом, і тіні стали химерно довгими. Лютий пес Дьябло аж заходився злючим хрипким гавкотом, рвався і гримотів ланцюгом.

Коли б на той час дон Естебан загасив свічку в своїй кімнаті і виглянув у вікно, то побачив би, що брама його двору потихеньку відчиняється і чиясь тінь прослизає на подвір'я. Але дон Естебан, очевидно, був дуже захоплений читанням своїх ділових паперів і надто впевнений у своїй безпеці. Він спокійно сидів спиною до вікна. Маленький, ледь живий вогник майже не освітлював кімнати. Обведений тьмяним, блимкотливим сяйвом, він лише скупо відбивався на стелі жовтавим кружечком.

Невідомий, зайшовши в подвір'я, притиснувся до білої стіни будинку. Тепер було чітко видно його силует. Довгі, тонкі ноги, пучок волосся на потилиці і довгастий прямий ніс свідчили про те, що це воїн із племені команчі, найдикішого і найнепокірнішого від русла річки Гвадалупи до підніжжя Скелястих гір.

Індіянин пробирався до єдиного освітленого вікна будинку. Рухаючись безшумно й обережно, він припав до землі навкарачки і завмер у цій позі. З темряви вийшов ще один індіянин. Судячи по вбранню, це був вождь — на його голові красувалася корона з пір'їн. Одягнутий у широкі штани і простору куртку, він ступав поважно і впевнено, гордо зневажаючи небезпеку.

Вождь підійшов до індіянина, який стояв навкарачки, забрався йому на спину і зазирнув у вікно. Промінь світла впав на його обличчя. Воно було страшне. Білі й червоні смуги масної блискучої фарби сходилися від вух до перенісся. Очі, обведені білими колами, здавалися широко розкритими і дивилися люто. Важкі металеві сережки відтягували вуха, а на шиї висіло намисто із зубів пуми.