Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 17

— Гей, хто там! — крикнув він писклявим голосом. — Пропустіть мого воза!

Десь зовсім близько загримкотів ланцюг і сердито загавкав пес. Потім знову стало тихо.

Повільно плив час…

Рівно о четвертій годині ранку, коли, прокидаючись, злегка тремтіло листя дерев і стебла трав, коли з кожним ударом церковного дзвона одна за одною в небі згасали зорі, надворі почулися голоси і хрипкий гавкіт собаки.

В маленького лікаря де й ділася дрімота.

В кімнаті панував напівморок. Але скрізь — і на стінах, і на килимі, і на важких різьблених меблях — мерехтіли, весело поблискуючи, золоті сонячні цятки: яскраве проміння ранкового сонця просочувалося крізь щілини зачинених віконниць.

Хтось біг через двір. На мить блиснуло світло в прорізі дверей. Перед лікарем Краф-том стояла, похитуючись, мов п'яна, Товста Хосефа. Вона важко, з присвистом дихала.

— Ну, принесла? — кинувся до неї маленький лікар. Але раптом почув приглушений писк. — Розгортай швидше, задавиш, бісова відьмо!

Він сам допомагав їй розмотувати діряву хустку й обережно підхопив тепле рухливе тільце. Дитина закричала на всю силу своїх маленьких легенів.

На столі було приготовлено цілу гору білизни. Різні сорочечки, пелюшки, крихітні чепчики, барвисті стрічки і мережива — все це сотнями було приготовлено на всі випадки: для дівчинки чи для хлопчика, для хрестин, для сну і для прогулянок, для жаркої і для прохолодної погоди.

— Де тебе так довго носило! — прошепотів лікар, з разючою вправністю купаючи дитину. — Донья Тереза ось-ось прокинеться… Ну, розказуй!

Товстунка сиділа нахнюпивши голову і ніяк не могла відхекатися.

Вона присунулася разом із стільцем до лікаря і схвильовано зашепотіла:

… — Нічого, сеньйоре лікар, нічого… Я їй дала ваших порошків, і вона одразу заснула… Ой, свята Маріє! Адже їх, — вона кивнула на дитину, — адже їх двоє народилося в Аделіни. Двоє. Близнюки. Зовсім однакові — навіть родимки однакові. Ой, пресвята діво Маріє, спаси і помилуй нас!..

Шепіт Хосефи переривався важкими зітханнями.

— А другий? Що ти з ним зробила?

— Залишила, сеньйоре лікарю, залишила… Такий самий горлатий, як і цей. Поклала його поруч з мертвою дівчинкою… — Вона глипнула маленькими очицями на двері в спальню доньї Терези. — З її дівчинкою… А потім постукала до сусідки… «Іди, кажу, до Аделіни. Мені ніколи. Близнюків прийняла. На щастя, кажу, це. Тільки хлопчик живий, а дівчинку бог не захотів віддати — мертва вродилася…»

Маленький лікар спеленав дитину в тоненькі простирадельця, обшиті мереживами.

Із спальні доньї Терези почувся тягучий стогін.

Крафт приклав палець до губів і суворо глянув на товстунку. Але та не могла спинитися.

— А потім, — зашепотіла вона йому в самісіньке вухо, — потім, коли пробігала повз солдата, хлопчина як заплаче — страх який горлатий! Спасибі, собака загавкав…