Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 14
Олексій Коробіцин
Лікар остаточно переконався, що будь-яка згадка про столицю робить полковника несамовитим.
— Нехай цей дурень розписується сам за себе, але не за весь Техас!
— О, мова йде лише про суто офіційний лист… Чисто формальний! — Лікар розсміявся. — Але смію запевнити — Остін не дурень, хи-хи-і! Ні… Аж ніяк не дурень! І дуже цінить і поважає вас. Дуже! Ось копія листа…
Лікар поклав на стіл конверт і заходився запаковувати мікроскоп, не перестаючи говорити:
— Я гадаю, полковнику, що ми з вами будемо часто бачитися. Стан доньї Терези потребує моєї постійної уваги…
— Так, так, звичайно. Коли сподіватися сина?
— Сина? Чому ви такі упевнені, що буде син? — усміхнувся лікар.
— Ну, гаразд, хоч би дочка. Але коли?
— Думаю, через п'ять-шість днів… Але скажіть, полковнику, ви… вірите в бога?
— Так, звичайно.
— Під час пологів, — сказав лікар дуже серйозно і з щирим хвилюванням, — обіцяйте мені, що ви і всі ваші люди, весь гарнізон буде молитися в церкві за продовження роду Агірре. Я — лікар. Але я всього-на-всього людина. А душі людські перебувають у руках господа бога, Ісуса Христа…
— Амен, — сказав полковник і побожно перехрестився.
ТОВСТА ХОСЕФА
На відміну од інших рабів, Сайлас ніколи не йшов позад свого господаря, а завжди поряд і завжди ліворуч. Та це й зрозуміло — глухому негрові доводилося постійно стежити своїм єдиним оком за виразом обличчя маленького лікаря.
Обабіч дороги рябіли дбайливо оброблені селянські поля, і лише попереду на фоні далеких гір, схожих на застиглі хмари, видно було селище Накогдочес — центр американських колоністів у Техасі.
Чорний одяг Крафта притягував до себе палюче сонячне проміння, але маленький лікар ішов легко. Здавалось, він зовсім не відчував спеки. Сайласове обличчя давно вкрилося потом і блищало, наче змащене салом. Негр голосно віддихувався і часто втирав лоба рукавом полотняної сорочки, зсуваючи на потилицю дірявий солом'яний бриль.
Дорога була людна. Назустріч їхали важкі вози, запряжені цугом мулів. Під величезними колесами хрускотіла земля. Надривно горлали погоничі. Зустрічалися здебільшого жінки й діти. Майже всі вони несли щось за спиною: фрукти, овочі чи в'язанку дров, а чи й мішок або гуакал — велику дерев'яну клітку, в якій носять горшки. Вантаж підтримувався широким пасом, надітим на лоба. Голова від тягаря вгрузала в плечі, підборіддя впиралося в груди. Коли в гуакалі не було товарів, її наповнювали придорожнім камінням — щоб вони не гойдалися, не били по спині, не заважали йти.
У деяких жінок за спиною були прив'язані діти. Міцно обхопивши кривими ноженятами материну талію, тісно прив'язані до її спини шаллю, вони від народження звикали до такого способу пересування.
Лікареві Крафту завжди було смішно, коли жінки і діти з жахом сахалися від Сайласа. Спотворене обличчя одноокого негра було дійсно страшне. Коли їх переганяли жінки з дітьми на спині, майже завжди чувся переляканий плач. Це засмучувало Сайласа: негр дуже любив дітей і величав їх янголятками. Намагаючись забавити дитину, щоб не плакала, він говорив ніжні, смішні слова.
