Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 130
Олексій Коробіцин
Лише молодший син поміщика встиг зробити один постріл. Один-єдиний. Цим пострілом було вбито мрійника Чато.
Маєток палав з усіх боків. Палили все — навіть склади із збіжжям.
— У вогонь! Кидайте все у вогонь! — гукав несамовито один із пеонів і тягнув до вогню розкішне мексіканське сідло, розцяцьковане сріблом і перламутром. — Щоб ніхто не посмів сказати, що ми бандити!
Того дня Рікардо вперше по-справжньому зрозумів душевну силу і шляхетність свого народу.
Минуло два дні. Маленький загін Рікардо повертався в Пієдрас Неграс.
Розмовляли мало — всіх гнітило, що немає добродушного Чато.
Звертаючись до Рікардо, люди називали його Хуаном. Але тепер це всім здавалося природним. Усім, крім вусатого сержанта Санчеса.
— Слухай, Хуане, — задумливо сказав Чапарро Луїс, — якої ти тоді пісні співав — пам'ятаєш? Ну — коли вів пеонів…
Рікардо зніяковів:
— А-а, це… це стара індіянська пісня. Той, від кого я вперше її почув, називав її «Піснею Людини — Творця Світу і Володаря Землі»…
— Гарна пісня. Заспівай ще! — попрохав Чапарро Луїс.
Рікардо заспівав потихеньку:
Чапарро Луїс та всі інші вершники підхопили пісню. В їхніх устах вона лунала ще впевненіше. Чи вони поміняли мелодію, чи вклали в її слова новий, зрозуміліший для них зміст…
НОВИЙ РІК, НОВІ ПІСНІ ПЕПЕ-ГІТАРИСТА
Мабуть, у столиці Мексіки ще ніколи не зустрічали Нового року в такій напруженій обстановці. Американський президент Джеймс Полк нахабно і беззастережно вимагав «передачі» Сполученим Штатам Америки майже половини Мексіки. Страшний привид війни стояв на порозі нового, 1846 року…
Всі жителі вийшли на вулиці столиці. Люди не криючись лаяли президента Еррера за боягузливість і вагання. Генерал Паредес, досвідчений змовник і хитрий політик, вирішив скористатися ремствуванням народу, щоб захопити владу до своїх рук. Країна перебувала напередодні чергового урядового перевороту.
Вино текло річкою. Воно підігрівало пристрасті, викликало веселощі, допомагало хоч на день забути про тривожні події. За звичаєм, на майданах ставили височенні «гігантські кроки». Сміливці, вбрані в різноколірні яскраві стрічки, кружляли на величезній висоті. Вони виробляли ризиковані фігури — перекидалися, висіли вниз головою, летіли, розставивши руки. Музика, тріскотнява деренчал, вигуки й пісні спліталися в єдиний гамір.
Опівночі, коли калатання дзвонів, фонтани бенгальських вогнів і вибухи петард сповістили про те, що настав новий, 1846 рік, замість радісних вигуків і поздоровлень, на вулицях залунали грізні вигуки:
— Віва Мехіко!
— Віва Паредес!
— Не віддамо Техасу й Каліфорнії!
Слів «війна» й «американці» не було чути. Казали: «коли почнеться колотнеча» і «вони». Іноді присмачували ще й крутим слівцем…
Генерал Паредес обіцяв відстояти вітчизну. Йому не дуже вірили — народ Мексіки вже починав розбиратись у своїх політичних діячах. Але вибору не було.
