Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 128

— Іди, Хуане, йди! Візьми півсотні людей і йди. Пеони Ортігаса чекають на тебе. А худобу в американців ми відіб'ємо самі. Ми справимося, не турбуйся.

Хуан похитав головою.

— Ви не знаєте дороги через гори на Великий Яр, — сказав він.

— Ну, тоді пошли кого-небудь із нас в Альенде. Хочеш, я піду, — не здавався Чапарро Луїс.

— Ні, — сказав старий Джім, — це не підходить. Ти ж чув — люди в Альєнде чекають Хуана Месника Вони повірять лише йому…

Отже, треба було вибирати щось одне.

Не можна було дивитись без болю і гніву на скаліченого по-звірячи пеона. Але відбити в американців забрану ними худобу означало повернути багатьом злидарям життя, врятувати їх від голоду.

— Хуане, — сказав тихо Рікардо і напружено глянув братові в вічі, — я б міг…

Хуан зрозумів. І одразу повеселішав.

— Гаразд. — Він повернувся до пеона з Альєнде: — Повертайся назад і скажи людям, щоб завтра мене зустрічали. Хосе, дай йому коня й рушницю!

— Спасибі… сеньйоре, — радісно пробурмотів пеон.

— Ні! — різко перервав його Хуан і подивився на брата. — Я не сеньйор. Я — пеон. Простий пеон, розумієш? Такий самісінький, як і ти.

Коли пеон вийшов, Хуан звернувся до своїх людей:

— Отже, мучачос, у гості до сеньйора Ортігаса завтра завітає… Хуан — месник із Техасу — і, усміхнувшись, показав на Рікардо.

Рікардо став поруч із братом. Він також усміхався і був такий подібний до нього, що навіть найближчі їм люди не відрізнили б одного від другого.

— Разом з Рікардо, — говорив далі Хуан, — підуть найдосвідченіші: Чапарро, Чато, Хосе і ще двадцять чоловік. І обов'язково мусить піти капрал Санчес. Усіх інших я беру з собою до Великого Яру.

— Слухай-но, Хуане, — сказав весело один із бійців, — ми можемо переплутати вас. Зроби собі хоч позначку якусь, чи що.

— Та я ж і так мічений — недаром мене прозивають Хуан Маркадо! — відповів так само весело Хуан. — І хоча в мене немає на спині тавра, як у мого батька, але позначка є, — і, засукавши лівого рукава, показав над ліктем родиму пляму, схожу на слід від свіжого опіку.

Рікардо хотів заперечити братові і сказати, що в нього точнісінько така родима пляма. Він уже взявся за рукав, але передумав.

Цілу ніч їхав Рікардо із своїми вершниками. Настав похмурий, ще й вітряний ранок. Дощу не було, але низько над землею пробігали сіро-жовті хмари.

Невисокі круті гори, міцно притиснуті одна до одної велетенські кам'яні брили перепинили вершникам шлях.

Гори були такого ж сірого кольору, як і небо, й, очевидно, тому виринули так несподівано. Довкола не було ніякої рослинності, окрім самотнього, напівусохлого дерева, нижня частина якого була розколота, і в ній утворилась немов велика чорна ніша.

— Ось воно, це дерево… — показав на нього Хосе. — Пеон сказав, що зустрінуть нас тут.

Раптом долинув цокіт копит і іржання коня.

Знайомий худий пеон з перебинтованим обличчям натягнув поводи, марне силкуючись стримати коня, який підтюпцем наближався до загону Рікардо.

— Своїх вчув, — пеон кивнув на коня, — не втримаєш… Здрастуйте, доне Хуан! Їдьмо — наші тут недалечко, серед каменів.