Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 129

Вони поїхали вздовж кам'яної стіни. Незабаром у величезних брилах почали з'являтися численні розколини і проходи.

— А скільки людей в Ортігаса? — запитав Рікардо в пеона.

— Двадцять душ наглядачів та двоє синів, крім нього самого.

— Ото й усе? — здивувався Рікардо і повернувся до своїх. — Ну то що ж, мучачос! Невже нам потрібна ще й допомога тутешніх пеонів, аби справитися з двома десятками негідників?

— Звісно, справимося! — підтримав свого. командира Санчес. За старою звичкою він їхав за ним. — Нехай ведуть нас прямо в ранчо!

Але Чапарро Луїс пришпорив коня і, порівнявшись із Рікардо, сказав голосно, немов жартома:

— Ще б пак, не справитися! Поміщики в нас у Техасі опецькуваті, незграбні… І наглядачі тлусті, як гуси перед різдвом. Аж тут Хуан Месник із двадцятьма молодцями. Всі як на підбір — один до одного, а до того ж іще злі, як чорти. Перелякаєшся, мабуть! — І несподівано закінчив серйозно — От якби своїх пеонів вони так боялися! Не посміли б тоді знущатися над ними!

Рікардо збентежився. Він зрозумів, що Хуан на його місці ніколи б не став відмовлятися від допомоги пеонів. У цьому була його сила.

— Веди до своїх, — звернувся він до провідника.

— Сюди, доне Хуан, — пеон упевнено повів загін одним із проходів поміж каменями, — тільки тримайтеся ближче один до одного.

Вершники їхали майже годину. Вузенька стежка круто повертала то ліворуч, то праворуч. Коні раз у раз натикались один на одного.

Нарешті гіркий запах диму сповістив про те, що табір пеонів близько.

Поміж скелями, на невеличкій галявині, чекали пеони.

Було холодно. Вони куталися в сарапе, прикриваючи ніздрі, щоб зігріти тіло своїм диханням. Куріло декілька вогнищ, навколо яких сиділи навпочіпки жінки й діти.

Холодний сирий вітер плутався між камінням і, здавалося, дув зі всіх боків.

Після дикої розправи поміщика серед пеонів ще й досі відчувалися страх і пригніченість.

Поява озброєних вершників ще більше налякала людей. Почувся тихий стримуваний плач. Важко було повірити, що це плакали зовсім маленькі діти — так гірко, приречено.

— Це наші, наші! — поспішав заспокоїти товаришів провідник. — Це — Хуан Месник.

Люди не зворухнулись — так само мерзлякувато куталися в свої сарапе і грілися біля багать, але Рікардо здалося, що їм уже не так страшно і навіть не так холодно. Можливо, йому це здалося тому, що діти перестали плакати?..

Мовчанка ставала гнітючою.

«Треба щось сказати, — розумів Рікардо, — втішити, підбадьорити…» Він чомусь пригадав слова старого Феліпе: «В житті ви зустрінете багато таких людей. Зовні вони покірні, але то тільки до першої нагоди… А там скидають у чапараль того, хто сидить у них на шиї. Їх тільки треба навчити…»

І тоді він звівся на стременах і гукнув дзвінким, упевненим голосом:

— Слухайте мене, мексіканці! Мачете у всіх із собою?

— Із собою! Із собою! Із собою! — загукали до нього з усіх боків.

Спочатку Рікардо подумав, що його слова підхопила гірська луна. Але це гукали пеони.

… Ні Рікардо, ні його люди не зробили жодного пострілу.

Було дивно, що жоден із двадцяти поміщицьких наглядачів не спробував чинити опору, мабуть, надто вже грізний був вигляд трьохсот пеонів, які рішуче стискали мачете.