Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 127
Олексій Коробіцин
— Залишимося! — гукнули солдати.
— Віва Мехіко! Смерть американцям!
Вигукували всі: і солдати, і бійці загону Хуана Месника. І капітан Рікардо Агірре також вигукував.
В Пієдрас Неграс повернулися вночі. Дощ перестав, і з-поміж розірваних швидкоплинних хмар визирнув маленький втомлений місяць.
Більше половини загону не брали участі в поході, але всі вже знали про його успіхи.
Для прибульців у кожнім домі було приготовлено постіль, сухий одяг і їжу.
ГІРСЬКА ЛУНА
А вранці новачків уже не можна було відрізнити від бійців загону — солдатські мундири їм замінили на простий селянський одяг. Рікардо і Хуан — чи випадково, чи тут не обійшлося без добродійства Чапарро Луїса — були одягнені однаковісінько: білі сорочки, жовті шкіряні жилети, чорні штани із коротенькими шнурованими розрізами біля кісточок, чоботи, крислаті коричневі капелюхи і навіть остроги.
Хуанове обличчя, щоправда, було суворіше і засмагліше, а руки грубші й більші.
Але бійці, які заходили до хатини, не одразу могли вгадати, хто Хуан, а хто Рікардо. Брати жартували і сміялися разом з усіма. Прийшла й Чікіта — вона пирхнула в долоню і звернулася до Хуана:
— Ой, дядю Хуан… І чого ви лишень не вигадаєте!
— Познайомся, Рікардо, — сказав Хуан серйозно, — це Чікіта. Вона вас врятувала…
Отут-то Чато, який весь час сидів мовчки, за звичкою про щось мріючи, звернувся до Рікардо.
— Слухай, Хуане, — запитав він переплутавши братів, — а правду кажуть, що в кожної людини є на землі свій двійник? — І, не дочекавшись відповіді, додав: — От би довідатись про мого — хто ж він такий…
— А знаєш хто? — не витерпів Чапарро Луїс. — Та. це ж Санта-Анна! Ні, їй же богу, — провадив він далі, коли трохи вгамувався сміх, — якщо, звичайно, йому обробити носа, як у тебе, та протримати три доби в землі по саме горло, а потім підвісити за великі пальці рук, як тебе вішали, а тобі відкарнати праву ногу, ну тоді вас і рідна матуся не розрізнила б!
Ніхто не бачив, як увійшов старий негр Джім. Та коли він пробрався до Хуана, всі помітили, що він схвильований. Запала тиша.
— До тебе прибули, — сказав негр Хуанові, — із Альєнде.
Старий озирнувся на двері. Люди розступилися і побачили, що, прихилившись до стіни, стоїть незнайомець. Дуже худий. Його обличчя перев'язане скривавленими ганчірками. Всі зрозуміли — перед ними стоїть пеон, знівечений хазяїном «за непослух». Йому відрізано вуха і вирвано ніздрі.
Хуан встав. Обличчя його потемніло, стало аж чорне, очі звузилися.
— Хто?.. — промовив він лише одне слово. Але воно звучало як вирок.
Скалічений пеон зрозумів.
— Ранчеро Ортігас та його люди, — відповів він, задихаючись, — п'ятьох він… так само, як мене. Вісім душ убив… Ми втекли у гори.
— Скільки чоловіків серед пеонів?
— Було понад триста. Але в Ортігасових людей е рушниці. Наші бояться… — І пеон додав зовсім потихеньку: — Прийди до нас, тебе всі знають…
Хуан замислився.
Чапарро Луїс зрозумів, про що думає командир загону. Він сказав:
