Читать «Хуан Маркадо - месник із Техасу» онлайн - страница 126

— Гаразд. — Хуан радів і не приховував цього. — Гаразд, Рікардо, будемо разом! А там… хтозна! Але… як же вони? — Він кивнув у бік солдатів, які разом з бійцями загону уважно слухали Чапарро Луїса. — їх також треба запитати. І найкраще це зробити зараз, поки ми недалеко від Ель Мораля, де стоять наші частини.

— О, вони всі зостануться зі мною! Ось побачиш, — впевнено заявив Рікардо.

На його знак капрал Санчес зібрав солдатів. Вони звично вишикувались і завмерли непорушно. Хуанові люди стояли збоку і з цікавістю спостерігали.

— Ось побачиш, — сказав Рікардо братові, — вони всі вчинять так само, як і я. — І звернувся до солдатів: — Солдати! — сказав він. — Продажна політика урядів Санта-Анна й Еррера дала можливість американцям захопити Техас і Каліфорнію. Я не можу і не хочу бути співучасником зради батьківщини. Боягузтвом не можна домогтися справедливості, — а тим більше виграти війну. Від цього дня я більше не вважаю себе вашим начальником і буду битися проти колоністів у загоні, яким командує мій брат, прозваний Хуаном Месником. Я закликаю вас піти за моїм прикладом. Слово за вами!

Солдати мовчали. Можливо, тому, що не звикли розмовляти в строю. А можливо, просто не знали, що сказати. Ніякову тишу порушив Санчес:

— Я зостаюся з вами, мій капітане, — сказав він.

Хуан підійшов близько до одного з солдатів, молодого, красивого парубка із свіжою раною на правій щоці.

— Як ти звешся? — запитав він.

— Антоніо Гонсалес, сеньйоре, — чітко, по-військовому гаркнув солдат.

— Родом із Юкатану?

— Так, сеньйоре, я народився у Кампече. — Через рану на щоці солдатові, видно, було боляче усміхатись, і він кумедно скривив губи. — А як ви вгадали?

— По носі, — сказав Хуан, і всі зареготали. — Таж твій край далеко, американцям до вас не добратися. Чого ж тобі в Кампече не сиділося?

Солдат спохмурнів.

— Продали мене, — сказав він тихо, — я був тоді пеоном. За батькові борги…

— В солдати продали?

— Ні, одному каоберо із Табаско.

— А як ти потрапив до армії?

Хтось із солдатів зітхнув. Поки Хуан розмовляв, вони поламали ряди і тепер стояли вільно. Багато з них, почувши останнє Хуанове запитання, спохмурніли. Кожен згадав те нелегке життя, яке привело його до вербувальника.

— До армії? Та каоберо програв мене в карти подорожньому вербувальникові. Але я радий. В армії краще — не так небезпечно, як у сельві…

— Бог з тобою, Антоніо! — втрутився Рікардо. — Подумай, що кажеш — «не так небезпечно»… Так ніби не нас із тобою врятували від розстрілу всього лише кілька годин тому! А скільки разів ми ризикували життям, згадай-но.

— В сельві страшніше, мій капітане, — відповів молодий солдат, — повірте мені, я знаю… Там з нами поводилися гірше, ніж із мулами; годували надголодь, а за найменший проступок забивали палицями. Наглядачі і каоберо — справжнісінькі звірі, куди до них американцям! — І додав уже веселіше: — А що в армії можуть убити, то за добру справу і померти не жаль…

Рікардо навіть не ховав свого зніяковіння.

— Ну то ось що, мучачос! — звернувся Хуан до солдатів. — Вибирайте. Хочете — повертайтеся в армію. Хочете — залишайтеся з нами, будемо разом захищати нашу землю і тих, хто на ній працює.