Читать «Диверсія у гавані Фейюньган» онлайн - страница 42

— «За сім'єю»! Не по чину ти піклуєшся про сім'ю, — зле засміявся капітан.

Бай Сю-ін не насмілилася вимовити й слова.

— Як же вони без мене житимуть? — розгублено спитав Лі Вань-фа.

— У держави важкі дні. Не до цього зараз. Марш! Швидше в машину.

Лі Вань-фа сторопіло дивився на дружину й дочку і не рухався з місця.

Увійшли солдати. Лі Вань-фа, насилу відриваючи ноги від підлоги, пішов до дверей.

Бай Сю-ін, плачучи, бігла навздогін. Вона бачила, як чоловіка примусили сісти в машину. Обома руками вона ухопилась за кузов, машина рвонула, і молода жінка впала в до-рожну багнюку…

… Сльози підступили до горла Бай Сю-ін при цій згадці. Не стримуючись, вона закричала:

— Кажи зараз же, що ти думаєш робити далі?

Лі Вань-фа з благанням у голосі зашепотів:

— Бай Сю-ін, тихше…

Але вона, не звертаючи уваги на його слова, кричала:

— Ти забув на островах свою совість! Ти навіть не поцікавився, як живуть твої дружина й дочка! Коли б не Народний уряд, що було б з нами? Ти анітрохи не змінився… Боягуз, ось хто ти! Більше я чекати не можу!

Лі Вань-фа зіщулився і мовчав.

— Підеш ти чи ні? — наполягала Бай Сю-ін.

— Я— я… Ти посилаєш мене на смерть?..

— Не стала б я для цього чекати стільки часу. Навпаки, це єдиний шлях до життя. Скажу прямо: якщо не підеш, не подивлюся, що ти мені чоловік, сама піду й повідомлю… і якщо ти вже увійшов у цей дім, то не надумай тікати…

Від шуму прокинулась Пань-пань. Побачивши незнайомого чоловіка, який сидів навпочіпках перед матір'ю, вона злякалася і, плачучи, кинулась до Сю-ін.

— Мамо, хто це?

— Спитай його сама!

— Ти хто? — сміливо спитала Пань-пань, перестаючи плакати.

Червоний від сорому, Лі Вань-фа хотів обняти дочку, але та відсахнулась від нього і злякано притулилась до матері.

Ковтаючи слину, Лі Вань-фа пролепетав:

— Я… я твій… — Слово «тато» він вимовити не насмілився.

Раптом він підвівся і рішуче сказав:

— Сю-ін, я іду! Зараз іду…

— І я з тобою! — Обличчя дружини осяяла радісна посмішка.

— Мамо, хто він такий? Куди піде? — спитала Пань-пань.

— Він — твій тато!

Пань-пань здивовано дивилась на чужого чоловіка, нічого не розуміючи. Бай Сю-ін хотіла одягти дочку в святкову сукню, але дівчинка заплакала.

— Мамо! Я не піду, я не піду!

Сю-і почала її умовляти:

— Не треба плакати, рідна моя, ми швидко повернемось…

За кілька хвилин усі троє йшли вулицею, ховаючись від дощу під одною парасолею. Гм навіть на думку не спадало замкнути двері і погасити в домі світло.

Гроза нависла над гаванню

Як тільки стемніло, Ван і Мічений залишили печеру і знову рушили в дорогу.

В небі засвітилися зорі, але не минуло й п'яти хвилин, як погода різко змінилась. Починалася гроза… Коли підійшли до Мацзяїн, дощ лив уже як з відра, а вітер валив з ніг.

— Може, сховаємось від дощу? — запропонував Ван Хай-шен.

Сун Да-лун роздратовано відповів:

— Йди швидше, саме така погода нам і потрібна!

Грузнучи в багні, вони підійшли до будинку Чжао А-фу. Двері були не замкнені, у вікнах не світилося. Мічений дуже перелякався. Перше, про що він подумав — чи не пішов часом Чжао А-фу в Управління громадської безпеки, щоб про все розповісти. Силою волі він примусив себе заспокоїтись, вирішивши, що старий не насмілиться на такий крок. Злочин Чжао перед народом був таким тяжким, що йому не уникнути кари на горло. «Мабуть, десь сховався. Почекай, я тобі цього не подарую!»