Читать «Диверсія у гавані Фейюньган» онлайн - страница 41

— Можна, я завтра тобі розкажу! — насилу вимовила Бай Сю-ін.

Хай-фин швидко відповіла:

— Звичайно, можна й завтра!

Бай Сю-ін відвернулася, витерла сльози, взяла Пань-пань за руку і нетвердою ступою пішла додому.

Дощової ночі

Мерехтливі зірки ще не зникли з неба, а повітря вже напоїла холодна ранкова волога. Вітер із моря пригнав величезну чорну хмару, і вона зливою впала на землю. Але, як це тут часто трапляється, дощ так само несподівано вщух, як і почався. Лише скажений вітер підкидав високо вгору морську воду, і вона падала на берег колючим дрібним дощем. Рівномірно з неослабною силою, через короткі проміжки часу гуркотів грім.

Маленька лампа на столі здригалася при кожному ударі. Папір на вікнах від спалахів блискавки ставав сліпучо-білим.

Бай Сю-ін сиділа за столом, дивилася на заснулу дочку і раз у раз витирала сльози. Ковдра, що звисала з ліжка, заворушилась. З-під ліжка, боязко озираючись, виповз Лі Вань-фа. Він глянув на дочку, мовчазно запитуючи у Бай Сю-ін, чи вона спить.

— Глянь, на кого ти схожий. На облізлого старого пацюка. Навіть власної дочки боїшся… Ні, більше я цього не перенесу… — з болем промовила Бай Сю-ін.

— Сю-ін, ну скажи, що мені робити? — Лі Вань-фа присів перед дружиною навпочіпки.

— Я тобі вже багато разів казала, що тобі треба робити. У мене більше немає слів.

— А якщо я піду, а мене заарештують?..

— Розкажи їм всю правду. Може, й не заарештують, хоч ти й заслуговуєш цього. Служити в охранці в тебе сміливості вистачало, так чому ж не вистачає хоробрості посидіти в тюрмі? Не підеш сам — дочекаєшся, поки прийдуть і заарештують.

Лі мовчав.

Бай Сю-ін розуміла, як важко чоловікові, і заговорила далі вже м'якше:

— Вань-фа чому ти не віриш людям, навіть власній дружині? Хіба я можу бажати тобі зла?

Вони замовкли. Їм обом згадався 1949 рік.

Така сама ніч. Небо чорне, як дно задимленого казана. Періщить дощ. Шум моторів, сигнали автомобілів і мотоциклів зливаються з страшним гуркотом грому.

У кімнаті будиночка на вулиці Удаомяо так само тьмяно горить масляна лампа. В ліжку спить дитина. Тут-таки нагромаджені різні хатні речі. Молода жінка із змученим обличчям, із розпущеним волоссям складає речі в чемодан. Це Бай Сю-ін. У кімнату швидко вбігає молодий чоловік. Він скидає плащ і залишається в забрьоханому грязюкою мундирі лейтенанта чанкайшістських військ. Це Лі Вань-фа. Він, кваплячись, допомагає дружині складатися і каже:

— Швидше, швидше! За півгодини машина має відійти.

— А вони нас візьмуть? — тихо питає Бай Сю-ін.

— Як це не візьмуть? Візьмуть! Уже з начальством домовився. Вони навіть своїх закордонних собак на літаках вивозять. А ми все-таки люди.

— А на Тайвані як будемо жити?

— Не твій клопіт. Ми довго там не затримаємось. Командування вже готує контрудар.

З вулиці долинає гудок автомобіля, схожий на сигнал тривоги, скрип гальм. На подвір'я вбігають кілька солдатів. У дверях виростає довгов'яза постать офіцера в плащі:

— Чортів виродок! Надумав залишитися?!

— Ні, — виструнчився Лі Вань-фа. — Пане капітане, я прийшов за сім'єю.