Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 33

Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку, його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то на другому кінці корабля.

Раптом тишу розітнув вигук Сільвестера. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу, вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще і більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукав у них зброю.

— Санта мадонна! — Пабло зробив крок до трюмного отвору і насторожено спинився.

— Що там таке? — запитав Крутояр.

— Ходіть сюди, сеньйор!

Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм «Віргінії». Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.

— Курукіра, Курукіра, — лепетав Сільвестер.

— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював його товариш, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.

Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє. тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які примушували мандрівника втрачати розум, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари й видіння, це він заносив кораблі у водяні нуртовиння, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.

Кїрукіра прийшов на «Віргінію» і загубив її людей. Курукіра готував лихо «Голіафові».

Тому й шепотів молитви високий мулат.

Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапу, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр. Самсонов міцно стискав у кишені револьвер, який дав йому капітан.

У кісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із в’яленою рибою — юкою.

— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.

Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.

— Там, — і Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!

— Наш капітан користується прихильністю усіх мадон світу, — пожартував Самсонов.

Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:

— Відчиніть ці двері!

Але Пабло наполошено замахав руками.

— А що, як там засів хто-небудь зі зброєю? — квапливо заговорив він, відступивши у протилежний куток трюму.

Крутояр мимоволі опустив голову і подивився на свою білу сорочку, чудову мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відштовхнув Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, піднявши револьвер, схопився за залізну клямку.