Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 34

Натужно заскрипіли петлі, і Перед присутніми відчинились двері до освітленої гасовою лампою каюти.

Крик подиву вихопився одночасно з усіх горлянок.

Біля невеличкого столика, приставленого до круглого ілюмінатора, сидів, поклавши голову на руки, чоловік із м'якою кучерявою борідкою, в барвистій на випуск сорочці. На підлозі біля його ніг лежав револьвер. Чоловік був мертвий.

Крутояр перший, через силу переводячи подих, увійшов до каюти. Схилився над трупом і уважно обдивився його. Підняв револьвер. У ньому не було жодного патрона.

— Нещасний встиг випустити всі кулі, — сказав він упівголоса, намагаючись осягнути думкою трагічну сцену, що відбулась тут кілька годин тому. — Можливо, останню він приберіг для себе.

Самсонов перевів погляд на стіни, уважно став обдивлятись тісне приміщення:

— А ось двері!

Він обережно відчиняє їх, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно. Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.

— Облиште, сеньйор, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйор, куди ж ви йдете?

Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він весь насторожився.

І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.

— Там… хтось стогне…

— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.

Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе двері і зайшов до невеличкої зовсім темної комірчини.

— Ліхтаря! — гукає з мороку. — Голову собі тут зламаєш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!

Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалось їй по плечах.

Жінка поворухнула плечем і болісно застогнала.

— Жива! Жива!

— Сюди її! На палубу!

— Куди поранена? Дивіться, ось рана. В груди… і на скроні кров.

Жінку обережно винесли на палубу, поклали біля капітанської рубки.

Її обличчя було жовте, неначе віск. Закривавлене пасмо волосся прилипло до лоба.

Професор Крутояр став на коліна, намацав пульс. Глянув у її заплющені очі, затримав погляд на густій чорній брові і раптом рвучко підвівся.

— Ілля Григорович! — вигукнув збентежено. — Ілля Григорович!

Самсонов хутко підскочив до нього.

— Дивіться, Ілля Григорович, — показав на жовте обличчя пораненої Крутояр, — придивіться добре до цих очей, до цих брів. Ви нічого не пригадуєте?

Самсонов нахмурив брови.

— Вона! — випалив так, неначе впіймав нещасну на якомусь злочині. — Ернестіна Коельо!

Крутояр стверджувально хитнув головою. Ернестіна Коельо. Сеньйора Ернестіна Коельо! Перед його очима з калейдоскопічною швидкістю заколивались видіння недалекого минулого: гордий профіль жінки, що сидить у кріслі і в запалі розповідає про страждання своєї країни… простягнуті вперед руки з золотим браслетом на зап'ясті… її слова, її голос. Тепер все пригадалося з граничною чіткістю.

— Вона жива, — заговорив професор до Бунча, який все ще стояв на високій палубі «Голіафа», — непритомна… тяжко поранена. Ідіть огляньте її.